На жаль, ми не маємо можливості (брак місця) детальніш зупинитись на «неохатянськім» формалізмі, не маємо можливості розповісти про всю глибину і блискучу формальну досконалість таких речей, як «Космічний оркестр» або «Псалом залізу». Але ми не можемо не навести найсильніших місць Поліщука:

— «Навіть у звукові ми хочемо Вагнера, а нам дають Мендельсона. Взяти б хоч цей вірш: «Вітер, — не вітер — буря». Це, звичайно, революція і, звичайно, вона «трощить, ламає» (який шаблон! — В. П.) і плакатне «мільйон мільйонів мускулястих рук».

Цей мальчонка, який стільки ж розуміється в Мендельсоні, скільки й в архітектурі (до речі, йому зовсім бракує музичного слуху, як і відомому андреєвському героєві), — він таки вміє брати на «арапа». Як же: він «не плакатний». Але не наливай, голубе, не повіримо! І налітаєш ти саме на «вітер» тому, що цей твір є один із найдосконаліших творів сучасності. — А втім, візьмімо другий зразок «критики».

— «В магазині Кнопа
виставлена жо—
втая перчатка»…

Це на тичинівське: «на хмарах хмуре сонце знов осінній ві». — Як вам це подобається? Чи не відчуваєте ви тут жовтої смердяковщини? А-я-я-я-я-я!

Отже, не «динамічний верлібрист» «розвінчає» великого поета. Той П. Тичина, який упевнено йде до вершин своєї поетичної досконалості, який зараз переживає період великих полотен, не по плечу «нашому другу». Хай же галасує собі під ніс «гомер революції» — то нічого: його галас (ми цілком погоджуємося з академіком С. Єфремовим) у ретроспекції «стане за маленький і малопомітний епізод».

V

Тут ми підійшли до останнього розділу поліщуківської брошурки, що його навряд чи прочитає хто, але він, цей розділ, у нашому плані відограє мало не найголовнішу роль. Оскільки в цю галіматтю втягнено марксизм, оскільки її проповідується серед студентства комуністичного університету, остільки ми не маємо права мовчати.

По суті — це найпікантніший розділ зі всієї брошурки. Називається він так: «До марксівської поетики». Це саме той розділ, в якому «петербурзький писар», розв’язно показуючи свою вченість, остаточно нас переконує, що «корінфський ордер» не є друкарська помилка, а таки справді «ахтанабіль». Коли б нам редакція віддала весь вістянський додаток, од «твору» не залишилось би й вогкої плями. Але оскільки нас обмежено, ми подбаємо доказати хоч би ту просту істину, що таких «теоретиків» не можна і близько підпускати до молоді.

Перш за все назва розділу: «До марксівської поетики». Як вам подобається? Га? «Марксівська поетика»! Тут «динамічний верлібрист» із місця в кар’єр показав свою подвійну неписьменність: і поетичну, і ту ж марксівську. «Петербурзького писаря» збентежила, очевидно, наша «марксистська естетика». Але це ж дві «великих адеських різниці». Естетика є відділ філософії, а поетика, піїтика — всього-на-всього теорія поетичного слова. Як не може бути марксівського чоботарства чи то кравецтва, так не може бути й марксівської поетики. Коли російський формалізм робить ухил в ідеалізм, то не в сфері поетики, а в сфері естетики. Саме тому ми і підкреслюємо завжди: ми не проти «опоязівської» поетики, а ми проти їхньої естетики.

Звичайно, ці тонкощі не кожний громадянин здібний зрозуміти. Але коли цього не розуміє лектор комуніверситету, то тут уже не «фе», а треба його гнати відтіля, і то «в тришия» (ти, Валер’яне, не ображайся, «ми тебе не хочемо підозрівати в цьому»).

Як бачите, сама вже назва розділу визначає його зміст. Але що ж В. Поліщук хоче додати «до» цієї «марксівської поетики»… чи то пак «корінфського ордеру»?

Утворив він свою теорію по таких книжках: Тинянов — «Проблема стихотворного языка» і Томашевський — «Наука о литературе». Можливо, використовував Брюсова й Шенгелі. Що ж до «Вільдрака і Дюамеля», то хоч «сельдяной буян» і називає їхню роботу «теорією вільного вірша», але це, по суті, «теория вольного стиха» в російському перекладі Шершеневича. Це ми говоримо для того, щоб читачі не сумнівались: «теорію» утворено по російських і відомих нам джерелах. Ця «теорія» всього-на-всього… «ахтанабіль» од культурного російського формалізму, й до європейської «передової мислі» вона ніякого не має відношення, хоч би тому, що «автор» «не силен в чужестранных языках». Мало того, В. Поліщук, як видно, не читав і Сергія Боброва, і «Символізм» Бєлого. Отже, коли він після зачитання нашого памфлету не спалить або не віднесе своєї «теорії» в одно із «вузькоутилітарних» місць, хай звернеться до нас: ми йому розкажемо, що в цих книжках написано. Бо і справді, їх тепер на ринкові нема.

Коли ми уважніш перечитаємо цей розділ, то побачимо, що всю «теорію» утворено, щоб доказати: Поліщук — верлібрист, а верлібр—альфа й омега всього сущого. Цебто коли б автор був трохи грамотніший, можна було б сказати: «О друже, ти фетишизуєш окремі сторони процесу», цебто впадаєш в ідеалізм. Але оскільки ми в даному разі маємо «марксівську поетику», то… все це зводиться до «зеленого оселедця». Єсть така вірменська загадка: «Висить, пищить, зелене». — «Що ж то має бути?» — «Як що? — оселедець!» — «Чому ж він зелений?» — «Я його пофарбував». — «Чому ж він пищить?» — «Як чому? — щоб не одгадали».