Словом, ми ввійшли в полосу ділових буднів, і хоч скільки б галасував «сельдяной буян», життя піде своїм шляхом. Бо ж справа тут не в самому академікові: Поліщукові «ворожий» і Дорошкевич, і журнал «Червоний шлях» (за редакцією комуніста Шумського), і «Життя й революція», і ще багато імен та часописів.

В чому ж справа? А справа в тому, що всі вони не хочуть визнавати халтурного верлібру. Тут і все «саморекламство Єфремова».

IV

Отже, беручи в «перепльот» дальшу статтю під назвою «Дутий Кумир», де «гарячий воїн революційних битв Октября» («militant ardent etс») слинить П. Тичину, ми вже зарання знаємо, в чому справа.

Звичайно, поет (а за такого вважає себе й В. Поліщук) і про поета має право писати. Звичайно, кожний із нас дивиться на творчість Тичини так, як йому забажається. Але писати такі розвідки, як «Дутий Кумир», здібний тільки борзописець із жовтої преси (ти не ображайся, Валер’яне, «ми тебе не хочемо підозрівати в цьому»). За такі розвідки в культурних країнах преподносять сюрпризом єдинодушний бойкот.

Але то ж культурні країни, а ми всього-на-всього — хохландія, прекрасний грунт для хлестаковщини, смердяковщини. Отже, краще подивимось, як же розбирає наш автор П. Тичину.

Вся справа в «прем’єрстві». В Поліщук, через свою поетичну малописьменність, гадає, що на місце «розвінчаного» Тичини законним кандидатом являється він, «орден»… чи то пак «корінфський ордер», він, чемпіон халтури й succès du scandale’ю. Тільки через це П. Тичина є і Надсон, і Чупринка, і Ігор Сєверянін. Але… оleum еt орeram реrdidi, як каже латинське прислів’я. Даремна праця!

Павло Тичина є один із найбільших поетів сучасної європейської поезії. Коли говорити про вихід нашої сьогоднішньої літератури на західну арену, то цю розкіш можна дозволити тільки авторові «Сонячних кларнетів».

— Але почекайте! Ви ж казали: нам нічого показати Заходу?

— Тому-то ми й говоримо: «дозволити». Вся трагедія в тому, що П. Тичина — національніший поет, і його твори не піддаються халтурним перекладачам. Отже, треба стикнутись із людьми високої культури, щоб ми дозволили П. Тичині вийти на «міжнародний терен».

Павло Тичина зумів поєднати глибоку думку з блискучою формою вислову. Задрипанський формаліст гадає, що вся справа в «мелодизмі» і «звукальності». В тім-то й річ: не в цьому, голубе! Інакше тобі б не довелося з такою розпукою запевняти «українського читача, що його обдурено». Інакше б ти, голубе, не казав, що Тичину «чогось» (очевидно, «чомусь»? — М. X.) вважають за одного з найкращих майстрів.

Павло Тичина повстає перед нами своєю поетичною постаттю, як поет кількох періодів. І коли вся справа в «Сонячних кларнетах», то ми кажемо: Тичина першого періоду — це поет пантеїстичного світовідчування, поет, який пізнав глибину природи й ототожнює її з початками сущого.

Звичайно, «котелковим» модникам, «петроградським писарям» од формалізму ця збірка здасться відсталою, бо вони в ній бачать тільки «звукальність». А ми от кажемо: це — зразок мистецтва. «Дзеньки-бреньки» чупринівські також відносяться до неї, як поліщуківський інтелектуальний багаж до справжньої ерудиції. Коли наш друг так любить формули, то в даному разі вона буде така: 7.(65.119) : √ ¹⁹/₄₇ = (як) звичайні штани : (до) піфагорових. Недарма ж Поліщук так зарапортувався:

— «І тільки в тих місцях, де Тичина дає малюнки природи, можна захоплюватися творчою глибиною самої природи, але, звичайно, не «мудрістю» поета».

От вам приклад поліщуківської логіки. Коли «сельдяной буян» «захоплюється глибиною природи» в процесі читання Тичининих творів, то, очевидно, цю глибину й передала йому мудрість названого поета. Це так ясно, що навіть дитина не буде сумніватися в цьому. Хто ж сумнівається — той тільки показує своє безсилля.

А втім, візьмім поліщуківський, так би мовити, справжній «формалістичний» екскурс у тичинівську поезію. Вийде так: все застаріле — і епітети, і звороти, і ямби. Але оскільки формалістична ерудиція «корінфського ордера» найсвіжішої (зовсім не застарілої), так би мовити, вчорашньої «нахватки», остільки й маємо такі «шедеври» неохатянського опоязівства:

— «Ось ті епітети в своїй бідності: весна запашна, сизокрилими голубками, тепле сяйво, вино червоне» і т. д.

Що значить «бідність епітетів», шановний «воїне»? Коли б товариш «ахтанабіль» уважніш почитав цих же опоязівців, то він би узнав од них, що цей термін має умовне значення. Перш за все, не кожний поет робить наголос на імажинізм, а по-друге, кожне слово, хоч (за законом т. з. «самоодштовхування») і сходить у певні періоди з поетичного горизонту, але це зовсім не значить, що воно ніколи не відродиться. «Запашний» і «червоний» в один час фігурують як поетичні елементи, в другий — це прозаїзми й шаблон. Будьмо говорити «матеріалістичною мовою». Коли Поліщук у дні мирного будівництва республіки, галасуючи про «панство», заднім числом називає його «блювотною мерзотою», то це прозаїзми й застарілий шаблон. «Блювотний», очевидно, треба було вживати вісім років назад. І навпаки, тичинівські епітети «запашний» і «червоний» у свій час були поезією і багатством, так ми їх відчуваємо й зараз (прик., Байрон, Пушкін і т. д.). Отже, заднім числом «червонити» не можна. І не треба ще перелічувати тичинівську «церковщину» («голуб-дух», «благовісні» і т. д.). Звичайно, праця «тєта» вдячна. Але оскільки вона ніякого відношення не має до поетики (це вже справа соціології), то ми радимо «гарячому воїнові» («militant ardent etc») перелічити ще всю «церковщину» Тараса Шевченка, Лесі Українки та Івана Франка.