— Це ти правду кажеш, — поклала йому голову на плече Наташа. — Я ось про подруг своїх думаю… На все готові — в такому вони зараз настрої… Скажуть — в партизани, підуть в партизани. На фронт — на фронт. Сестрами санітарками, ким завгодно. Ти знаєш, любий, я ж теж хочу проситися на фронт.

— Ти й тут потрібна.

— Не хочеш, щоб я була поряд з тобою?

— Я воюватиму за двох. За тебе й за себе. А ти й тут уже воюєш — даєш пораненим свою кров.

— Комісар те ж саме каже… Але тільки щоб ти не здивувався, коли на полі бою біля тебе раптом з’явиться одна твоя добра знайома… В шинелі і в чоботях кирзових, з санітарною сумкою.

Він пригорнув її до себе, з ніжністю цілував карі оченята, звертався до неї без слів: «Ти мене відродила. Ти зробила мене щасливим. І хоч де я буду, хоч у яких боях, ніколи тобі не буде соромно за мене… »

37

Серед звалища парт на шкільному подвір’ї сидять Степура й Духнович. Вони мають тут свій окремий улюблений куток, де коротають вечори у розмовах, і степ їм цвірчить своїми вічними цикадками, і сяють над ними ясні зорі пращурів, і Душа сповнюється в такі вечори почуттям безконечності.

Коли, вибравшись із пропахлих нудотними ліками палат, зійдуться і посідають отак на кучугурищі парт у своїх грубих госпітальних халатах, дивно їм стає, що це вони вже встигли побувати в боях, що на кожному з них вже затягуються рани, здобуті десь аж на Росі, а теплий оцей вечір застає їх в евакогоспіталі серед териконів Донбасу, а не на розкопках історичних місць. Тут зоряно й тихо, а там, звідки прибули, — в димах Україна, в крові.

Нема для них більше університету, нема більше життя, до якого звикли, нема тих планів, що їх кожен виношував, є лише спрагле бажання вірити, що все це ще повернеться, що з того клекотливого чорного хаосу, який зараз бушує за Дніпром, народиться перемога.

Народиться, але коли?

Вони довго думають над цим. Воїни ще не знають, що будуть сніги Підмосков’я, буде Сталінград ї Курська дуга, їм хочеться вірити, що цей історичний двобій розв’яжеться значно швидше, вирішиться тут, в українських степах, на Дніпрі. Живуть тим, чим живе в ці дні весь їхній госпіталь, весь шахтарський край: жадібно ловлять зведення Інформбюро, ждуть втішних вісток про те, що там стався нарешті жаданий перелом… А добрих вістей нема, натомість приголомшливими ударами сиплються на них повідомлення про нові фронтові напрямки, скупі слова про те, що після впертих боїв залишено ще одне місто, здано ще якийсь важливий рубіж.

Стільки подій відбулося за цей час, і розвиваються вони в такому скаженому темпі, що хлопцям здається, ніби то було давним-давно, коли вони пішли в райком, прощалися з університетом, повзали по-пластунськи в чугуївських таборах, проходячи військовий вишкіл. Згорів їхній студбат, розкидало, розметало його кривавим шматтям по госпіталях…

— Ось ми лаємось середньовіччям, — розмірковує Духнович, — вважаємо його найчорнішою епохою, але хіба це так? Інквізиція, вона вся спалила менше, ніж один який-небудь фашистський концтабір… Зате яку силу творчості, жадобу відкрить виявило тоді людство. Марко Поло йде через континенти. Колумб пливе через океан. Солдат Сервантес і актор Шекспір пишуть для людства. Буйний ріст гуманізму, міста-республіки… Ні, людина там велика!

— А зараз хіба ні? — чують вони голос із вечірнього присмерку.

З-за кучугурища парт з’являється біля них Спартак Павлущенко. Він, видно, від Наташі. Він обпоєний хмелем кохання.

— Тепер я бачу, що кохання приходить одразу після контузії, — каже Духнович. — Може, хай би й мене було трахнуло, щоб я теж цього меду зазнав… А так лишається тільки поздоровляти інших. Вітаємо тебе, товаришу закоханий!

— Вона таки справді славна дівчина, — говорить про Наташу Степура. — Бачить же, як наші хлопці деколи вивуджують із-за вікна півлітри на мотузку, знає, що декотрі в підштаниках зникають на всю ніч у селище, проте ще ні разу не накапала начальству. По суті, вона порушниця порядку, але… Ти з нею одружишся? — запитує він Спартака.

— Одружусь.

— Зараз чи після війни?

— Обставини покажуть.

— Хотілось би знати, — задумливо каже Степура, — чи багато з нас, студбатівців, зостанеться після війни?

— Якщо зостанемось, нам треба жити інакше, — говорить Спартак, з ногами всідаючись на парті. — Зовсім інакше, друзі.

— Як, дозвольте запитати? — насмішкувато зиркає на нього Духнович.

— Ти не іронізуй, Мироне. — Павлущенко починає хвилюватись, заїкається. — Це, що ми переживаємо зараз, не може минути для нас безслідно. Ж-жити дружніше, я-якось тепліше. З новим, чуйнішим ставленням один до одного. Так будемо ж-жити… Хіба це неможливо!

Степура, закуривши, хмуро зауважує:

— Цього таки декому з нас часто бракувало.

— Я знаю, що ви зараз ду-ду-думаєте, хлопці. Оце, мовляв, Спартак закохавсь і заспівав по-новому… В сентименти пустився. Але це все не тільки тому, що закохався… Рось дечому навчила мене, хлопці: жив, бачу, не так, як мусив би жити. Ви мали всі підстави ставитись до мене зневажливо й холодно, а дехто мі-мі-міг навіть ненавидіти мене.