— Шкодуєш, значить, що відстрочку здав?

— Щкодуй не шкодуй, а воно, може, й не слід було нам спішити…

— А коли б усі так думали, — насупився Степура, — хто б воював?

— Ви, хлопці, ідеалісти. Хіба не було у вас в госпіталі таких, що температуру собі наганяли, рани на собі роздряпували, аби тільки виграти день-два? А я — чесно.

— Це, по-твоєму, чесно? — різко кинув Спартак. — Ти просто розкис.

— Називайте це, як хочете. Побув, кров пролив — досить. Хай ще інші спробують. А в тилу люди теж потрібні. Крім того, ходять чутки, що студентів взагалі незабаром відкликатимуть з фронту.

— Це чому ж? — здивувався Степура. Лимар зиркнув сюди-туди:

— Наказ з центру нібито має ось-ось прийти, і всіх нас, хто, звичайно, втримається до того часу, це я вам по-дружньому кажу, відкличуть назад.

— А тих, що в боях лягають щодня? — сердито глянув на Лимаря Степура. — Або тих, що вже полягли? Хто їх відкличе?

— Чи ми кращі за них? — ущипливо запитав Духнович. — Інтелектуали? Скарб?

Не мав Лимар що на це відповісти, а в хлопців пропало бажання після цього з ним розмовляти.

Колосовського вони розшукали надвечір біля моря, в гурті якихось моряків та льотчиків, мабуть, госпітальних його товаришів. Богдан і їх п’ятеро чи шестеро ішли берегом і сміялись, один із морячків, жестикулюючи, смішне, видно, щось розповідав. На голові в Богдана з-під посадженої набакир пілотки біліла марлева пов’язка, але рана вже, певне, йому не дошкуляла — він від душі, голосно сміявся, що рідко з ним бувало.

З очима, ще повними сміху, Богдан поздоровкався з хлопцями, радісно потряс за плечі Духновича, обійняв Степуру і, здається, найбільше був здивований, що в їхньому товаристві бачить і Спартака Павлущенка, — йому він теж міцно потиснув руку.

— Ми думали, ти ще й понині на Росі стоїш проти них ощетинений, — пожартував Духнович, — а ти вже тут розгулюєш, як і ми, грішні.

— Черкнуло трохи того ж дня, що й вас, — Богдан, нахмурившись, недбало торкнувся рукою своєї пов’язки. — Байдикував тут ось із ними, — і КолосовськиЙ почав знайомити хлопців із своїми новими друзями.

39

Богдан хоч сам рідко бував веселим, проте людей любив буйних, життєрадісних, і саме з такими звела його доля в госпіталі, з ними ж він перекочував і сюди, у виздоровчий батальйон.

Танкісти без танків, моряки без кораблів, прикордонники з далеких застав, навіть один льотчик, що горів у повітрі над морем, — всі вони, незважаючи на трагічність часу, не втрачали певності в собі, дух їхній не було зламано, і це найбільш приваблювало в них Колосовського. Це були люди високої проби. Богдан почував, що таким людям можна в усьому довіритись, товаришування з ними надійне, такі ніде не підведуть, такі і в хвилину найтяжчу — чи на полі бою, чи навіть у неволі — з мужнім презирством зустрінуть смерть. Не шукали вони схованок, не шукали для себе щілин у житті, жили з відкритим серцем, на видноті, трималися незалежно, нічим не клопотались, бо все, що треба, було тут при них: пісня, і жарт, і дружба, й відвага. З ними Богдан разом вийшов з госпіталю, разом прибув і у виздоровбат.

Виздоровбат — це табунища людей на березі моря, людей, які прибувають сюди ще в пов’язках, з не позаживлюваними ще ранами, одягнені в полиняле, з слідами крові «БУ» і самі вже — люди «БУ». Стріляні. Палені. Контужені. З осколками в тілі. З кулями в грудях. Люди з домішкою заліза, сталі.

Ще ходять тут на перев’язки, але поза тим — майже ніяких обов’язків. Живуть, як птахи небесні. Мають у своїх володіннях парки, альтанки, заміські пустирища, вечорами — наперекір всім смертям — лунають їхні пісні понад морем, а потім цілу ніч ясний місяць освітлює їх, бо сплять виздоровбатівці просто на землі, під відкритим небом.

Вранці на молоді звірячі свої апетити вони мають лише хліб, черствий та цвілий, та до нього старшинські підбадьорювання:

— Цвіль — то здоров’я.

— А для моряка — ще й гарантія, що ніколи не втоне.

Вільного часу було досить, і користався ним кожен, як хотів. Степура та Павлущенко, зробивши найпримітивніші пристрої, взялися ловити бичків у морі, Духнович хоча й не ловив, але залюбки допомагав їм у цьому майже безплідному занятті, а Колосовський тим часом з вольницею виздоровбатською вирушав на далекі промисли аж за місто, де можна день прожити попаски, де стеляться перед худими виздоровбатівцями плантації огірків, моркви, капусти, баклажанів — червоних, м’ясистих, соковитих. Добуті в цих походах дари природи вони приносять потім і в табір на загальний пай, підгодовують тих, кому поранені ноги ще не дозволяють робити таких далеких вилазок.

— Тут нашого брата справді тільки ноги й годують, — казав увечері Духнович, гризучи на березі моря з товаришами моркву, принесену Богданом. — Ось скоро й ми з Степурою приєднаємось до вас, конквістадори.

— Справді, мабуть, охлянули б ми тут, якби не оця городина, — казав Степура, налягаючи на помідори.

— Тілом охлянути — це ще не біда, — поправляв його Духнович. — Он Лимар, той охляв духовно. То гірше, братці.