Маючи ораторський хист, він рано звик до трибун. І чи не найщасливішим був для нього той день, коли якось ще на першому курсі під час демонстрації на майдані Дзержинського його, як активіста з добрим голосом, покликано було на найвищу трибуну, щоб він вигукував до колон демонстрантів «ура»». День був холодний, осінній, з дощем. Посинілі люди намагались швидше повз нього пройти, а він, не помічаючи й дощу, все впивався своїм голосом, в запалі гукав і гукав до них своє енергійне «ура», аж поки зірвався на найвищій ноті і пустив такого півня, що всі на трибуні засміялись. Кілька днів після того на факультеті йому не давали проходу дотепники типу Духновича, всіляко дошкуляли йому тими півнями, і хоч Спартакові й неприємно було все це, але він намагався менше на такі речі зважати. Люди типу Духновича чи Колосовського ніколи не приваблювали його, до них він ставився з певною упередженістю, бо знав, що вони дозволяють собі занадто багато, дозволяють собі міркувати про речі, які, за його переконанням, не підлягали ніякому обговоренню, ніяким сумнівам. Він вважав, що за кожним з таких факультетських вільнодумів має бути встановлений постійний контроль і цей контроль належить здійснювати найперше йому самому, людині без жодної плями в біографії, чим не могли похвалитися ні Колосовський, ні чимало інших його однокурсників.

Та безглузда атака на Росі, яку він з наказу Дев’ятого очолив, справді багато чого навчила Спартака. Якщо перед атакою Дев’ятий викликав у нього щире захоплення своєю вольовитістю, то після атаки Спартак ладен був плюнути йому в те вольове обличчя. Він не міг простити Дев’ятому, що атака була так легковажно організована, що вона кінчилася нічим, кінчилася лише марними втратами. Люди, яких Спартак повів у атаку, навіть не побачили ворога, їх розстрілювали серед білого дня. І це тоді, коли кожен із них за інших умов здатен був здійснити подвиг, стати героєм, побачити довкола себе купи знищених ворогів. Тільки тепер, в госпіталі, коли все те віддалилося, Спартак намагався знову знайти якесь пояснення поведінці й наказам Дев’ятого. «Нас послано під кулі, кинуто, як на розстріл, але, може, це було треба? Може, й наші жертви, що нам здаються безглуздими, продиктовані були якоюсь доцільністю і хоч на мить затримали просування ворога? »

В усьому цьому Спартакові хотілося зараз розібратись, дошукатися істини.

Добросерда сестра, смаглява шахтарочка Наташа, доглядає в палаті за ним. Молоденька, хоча й передчасно розповніла, вона стала медсестрою недавно, після десятирічки, і з-поміж інших сестер виділяється тим, що якось особливо ласкава й уважна до поранених. Для Спартака єдина тут радість, коли Наташа забіжить в палату і зиркне в його бік, а потім вони про що-небудь порозмовляють записками. Наташа, як ніхто, вміла його підбадьорити у найтяжчу хвилину, і, мабуть, тільки завдяки їй він не занепав духом остаточно. Вона була певна, що йому повернеться втрачений дар і він заговорить.

— Все буде гаразд, — усміхалась вона, і йому легшало після нього.

Коли Спартак дізнався від неї, що прибула нова партія поранених і серед прибулих є кілька студентів, то одразу ж попросив Наташу піти точно довідатись, хто саме ті студенти. Йому дуже кортіло швидше дізнатися, кого це привезли, пам’ять гарячково перебирала друзів і знайомих, і він почував, що, хто б це не був, кожному зараз буде радий.

Наташа повернулася радісна (видно, їй приємно було зробити йому послугу), а за нею до палати, стукаючи милицею, стрибав — хто б міг подумати — Духнович! З рудою стриженою головою, в грубому, якомусь обтріпаному халаті, він усміхався, ніби казав: «Дивись, який я тепер смішний…»

Присівши на табуретці біля Спартака і уникаючи дивитись на його скривлену щелепу, Духнович розповів, що поранення в нього дріб’язкове, і що йому тут подобається, та що серед прибулих є ще «славний поет наш Степура», — він зараз на перев’язці…

«А Колосовський? Чи повернувся він з розвідки?» — запитав Спартак запискою.

І Духнович розповів, що знав про Богдана, про те, що розвідка його кінчилась успішно і що в бою з танками Богдан теж відзначився.

— І зараз там десь їх колошматить, — закінчив Духнович з гордістю за товариша.

Він посидів недовго, пошкодував, що не втік у Харкові з ешелону та не подався на лікування до батьків, покепкував над своїм виглядом, над халатом, який чомусь здавався йому арештантським, але вся ця балакучість його була якась натужна, видно було, що із Спартаком Духнович почуває себе зв’язано, до того ж, мабуть, йому неприємно було дивитись на скривлену Спартакову щелепу і слухати, замість членоподільної людської мови, нерозбірливе булькотання, яким схвильований Павлущенко пробував до нього озватись.

І все-таки після Духновичевих відвідин Спартак відчув полегкість. Духнович не належав до тих, з ким йому було б найлегше порозумітись, — це так, але зараз йому дорогий був кожен із студбатівців. Здається, навіть і з Колосовським він тепер знайшов би спільну мову. І хіба не насмішка долі, що саме тепер, коли він має що сказати товаришам, має в серці щось нове, людяне, чуле, чим хотів би поділитися з ними, — і ось саме тепер контузія скувала йому уста?