— Мар’яно!

Степура перший окликнув її, інакше вона могла б так і пробігти, не розгледівши його серед дядьків зарослих, і сам він був зарослий, у бороді — теж як дядько. Як вона зраділа йому! Як стрепенув він її всю своїм окликом. Вікно напівспущене, і вона, припавши до нього, дивилась на Степуру з радісною жадібністю і острахом :

— Андрію! Голубчику!

Його широке обличчя в цій рідкій русявій бороді було незвично блідим, і сам він у білій госпітальній сорочці був якийсь мовби посвітлілий, мовби очищений пережитим.

— Де Славик? Ти бачив його?

Степура зробив довгу, глибоку затяжку, — він курив «Біломор» — пачка «Біломору» лежала перед ним на столику, — повільно випустив дим і майже зник за тим димом. Якось недобре зник.

— Чого ж ти мовчиш? Ти бачив його? Ви ж разом були?

— Разом, — і замовк.

Вона бачила, як важко йому сказати щось більше, крім цього.

— Кажи, кажи, — напосідала вона. — Всю правду кажи!

— Правду?

Туго видобуваючи слово за словом, він заговорив. Заговорив про бій з танками. Про якісь пляшки горючі. Про те, як покремсало їхній студбат, поранено було багатьох… і Лагутіна теж.

— А потім, потім? Де зараз він? Насупившись, він помовчав, ніби підшукував якесь найменш вразливе слово.

— В грузовику на переправу нас везли. Він усе кричав. Аж біля Дніпра вже перестав кричати…

Степура обволікся димом. Потім таки видавив з себе:

— Зовсім перестав.

Мар’яна мало не впала. Міцніше вхопилась руками за вікно вагона, щоб не впасти. Обличчя їй перекосилось, очі налилися злістю. Степура ніколи не бачив у ній стільки злості, якоїсь божевільної злості.

— Ти брешеш! Брешеш! Брешеш! — закричала вона на весь перон.

І вже замість тієї Мар’яни, що з усмішкою чарівною, з щирою радістю кинулась кілька хвилин тому до Степуриного вікна, стояла тепер перед ним роз’яріла вовчиця, яку він навіть не пробував угамувати.

— Це ти вигадав! Навмисне вигадав! — кричала вона, не тямлячи себе. — Із злості вигадав, із заздрощів на нашу любов! Ненавиджу тебе, обманщик, ревнивець нещасний! — Вона заплакала, бризнула злими слізьми. — Так знай же: в мене дитина буде від Славика, чуєш? Славиків син!

Поранені дивилися на неї як на божевільну, а вона, припавши до вікна, з плачем і лютістю все кричала Степурі щось образливе, а він з похиленою головою покірно приймав на себе удари її горя і відчаю.

— Вгамуйся, Мар’яно, вгамуйся. — Вона відчула на своєму плечі сухорляву цупку чиюсь руку і, озирнувшись, побачила біля себе на пероні Духновича.

Стояв перед нею зарослий, рудий, поганий, на милиці казенній. На ногах ботинки, без обмоток, розшнуровані. Штани шкарубкі від засохлої крові.

— Даремно ти лаєш його. Спершу б розпитала… Хай буде тобі відомо, що він, — Духнович кивнув у вікно на Степуру, — кров’ю стікаючи, під кулями виносив на собі Славика з бою.

Мар’яна від його слів враз поникла, повалившись грудьми на спущене вагонне вікно. Притихла, обм’якла. «Сам виносив, з поля бою виносив…»

— Пробач, — глянувши на Степуру, сказала ледве чутно.

Заточуючись, мов п’яна, вона пішла од них, і, дивлячись їй услід, вони бачили, що то вже пішла вдова. Коси вдовині, горе вдовине невидимим тягарем гнітило її похилені плечі.

Допленталась до трамвая, і невдовзі він уже з дзенькотом мчав її вулицею Свердлова.

Сиділа вона біля вікна, дивилась на місто свого промайнулого щастя, і з думки чомусь не йшло, все довбало потьмарений мозок оте її недавнє весілля: долина глибока, калина висока, аж додолу гілля гнеться. Десь він за Дніпром похований. Харків без Славки. Вона без Славки. Назавжди без нього. На все життя.

Вдома сестра Клава, зустрівши Мар’яну на подвір’ї, сказала, що її вже третій день чекає від Славика лист.

— Не сердься, що ми прочитали: живий, здоровий. Мар’яна зайшла до кімнати і одразу побачила на столі у скляній вазі трикутничок того листа.

— Та ти що, хвора? — спитала її мати, дивлячись, як вона сліпо розгортає листа.

Схилившись, почала читати. «Мар’янко, люба моя… За мене не турбуйсь… Пришли мені хоч одну свою усмішку, а я шлю тобі запевнення, що ми — невмирущі…» І далі щось жартівливе. Далі не могла вже читати. Впала головою на той лист, затряслася в риданні. Мати й Клава нічого не розуміли.

— Що з тобою? Чого ти?

— Славика… Славика ж нема. Його вбито!!!

І ніби потемніло в кімнаті, горе на якусь мить ніби скувало жінок. Потім сестра й мати, самі ледве втримуючись від сліз, заходилися втішати Мар’яну, заспокоювати.

— Може, це ще не так?

— Може, помилка, це ж часто буває…

— Ні, це правда, правда, — повторювала вона, втупившись невидючим поглядом у вікно, і очі її чорно застигли в тупій, заціпенілій задумі. Вдова. Вдова. Нема найдорожчого. Нема і ніколи не буде вже Славика. А горе тільки починається…

Незабаром Клава зібралася на роботу в другу зміну — виявляється, вона вже працює.

Коли Клава пішла, мати присіла біля Мар’яни.