Мар’яна і Ольга, зручніше вклавшись, швидко поснули, а до Тані ще довго не приходив сон. Вона чула, як кричить якийсь нічний птах у лісосмузі і хтось бухикає у соломі нагорі, де спали чоловіки, а Таня, підклавши руки під голову, все дивилась на високу мерехтливу зірку в небі. Це був той час, коли Таня, як вона казала, «настроювалась на хвилю Богданову», вела найінтимніші з ним розмови, чула голос його і майже фізично відчувала його біля себе. Вона думала зараз про те, як ревнувала його, як ревність робила її часом просто смішною в його очах, і хоча вона розуміла все, але не в силі була подолати цю свою ваду. Вона шкодувала за кожним тим днем, за кожною часиною, що минали для них у сварці і були тепер безнадійно втраченими. Адже вона ревнувала його до кожної усмішки, якою він обмінювався з кимось, ревнувала до кожної дівчини, яка могла б йому сподобатись. Вона все боялася, що Богдан її покине, знайде кращу, адже кращих, здавалось їй, було так багато довкола! І те, що ревнощі її були від надмірної до нього любові, це однаково не могло бути для неї виправданням. Тепер, коли він пішов на фронт, вона перестала нарешті ревнувати його і заприсяглася в душі, що ніколи більше не ревнуватиме, хай він тільки повернеться. Хай би його любили всі, хай би всім він подобався, як їй, славний її Богданчик, аби тільки він був живий, не загинув!

Місяць опустився ще нижче, розбух червоно, а стерні й досі горіли, і моторошно було дивитись, як стелеться, клубочиться по улоговині важкий рудаво-червоний дим. З усім денним вигоряють стерні, з сюрчанням коників, з пахощами й золотом сонця — чорно стає там, де пройшла пожежа…

Щось мовби підвело Таню з постелі. Встала, обережно пробралася соломою поміж дівчат і побрела в степ.

Так дивно, коли ти вночі один в степу і на тебе повзе при землі валовище бурого вогню, а над тобою неба порожнеча й холодне циганське сонце дотліває на обрії бездомною червоною купою…

«Де ти? Що з тобою? Що хвилює тебе, що болить тобі? — зупинившись над балкою, зверталася Таня через палаючі стерні до Богдана, зверталася своїм зойком, болем, своєю дівочою самотністю. — Тобі тяжко? Богданчику, серденько, чим я можу допомогти тобі? Нічого мені зараз на світі не треба, як тільки допомогти тобі, полегшити твої болі, твою долю солдатську, твої страждання. Все довкола живе тобою, все повите тривогою за тебе. Мабуть, у батьків своїх я погана донька, бо вже й домівку втратила, поїзди кричать, повз мене пролітають на схід, а я всією істотою лину тільки до тебе. Днями й ночами чекаю твоїх слів, чекаю вісток від тебе, а їх нема. Чому їх нема?»

В напівзабутті якомусь пекучому повернулася знову до скирти.

— Це ти все бродиш, лунатичко? — спросоння заговорила Мар’яна й, підвівшись, сіла на соломі, чимось ніби стривожена. — Що то за вогонь?

— Та то ж стерні горять.

— А-а, я й забула.

Коли Таня лягла, Мар’яна пругко-жарким своїм тілом підсунулась ближче до неї, обняла.

— А мені, Таню, сон приснився. Ці степові ночі, які тут дивні сни сняться… Тільки заснула, як аж над вухом ніби голос юначий, такий славний, веселий, слів не розберу, але чую, як цей голос сміється. Чий він? Та це ж Славик! Стараюсь, щоб хоч слово з його шепоту розібрати, але нічого не розберу, а голос якось трепеще до мене і все сміється, і вже чую його трепетні, Славикові, руки на собі…

33

Додому, до рідного міста мчав поїзд наступного дня Мар’яну з окопів. Насилу відпросилась — хором окопники допомагали. Побуває вдома, а заодно і в університеті, може, там будуть листи для дівчат. А їй лист від Славика має прийти просто на тракторний, до батьків. Цього разу лист мусить бути неодмінно, недаром же такі радісні, збудливі сни їй сняться… Здається, минула вже ціла вічність, як вони розсталися з Славиком. Його ніжність, усмішка, і весілля, оте летюче, і жарке шаленство їхньої першої короткої ночі — чи було все те, чи тільки наснилось, майнуло в жагучій п’янкій нестямі?

Здається, в неї буде дитина. Буде син. Виросте і буде схожим на Славика. Такий же вродливий, спокійний, трохи насмішкуватий… Але чи й тоді, як він виросте, будуть ше війни? Ні, не повинно їх бути більше після цієї. «Ми не будемо народжувати дітей для війни! — хочеться крикнути в поїзді жінкам, серед яких вона помітила одну, теж вагітну. — Як для війни, то краще їм не родитись. Для радості, для щастя — ось для чого приходить людина в життя, ось для чого тільки й варто народжувати її на світ!»

В Харкові, коли Мар’яна вставши з поїзда, поспішала по перону вокзалу, перше, що впало їй в око, — написи всюди по стінах, чорні, тривожні, з стрілками кудись у землю: «Бомбосховище».

Санітари несуть поранених на носилках. Жінки біжать з неспокоєм в очах.

— На п’ятій колії, на п’ятій.

— Що там на п’ятій?

— Санітарний стоїть он на п’ятій, поранених сортирують: кого знімають тут, кого далі…

І вже Мар’яна з неспокоєм в очах, з косами, що теліпаються на ній недбало, біжить понад санітарним ешелоном, жадібно зазирає у вікна вагонів. У вагонах повно поранених. Декотрих годують сестри. Декотрі, вже поснідавши, товпляться біля вікон з перев’язаними головами, з підвішеними на пов’язках руками, а обличчя в усіх сповнені чекання, надії зустріти когось свого.