Іслам-Гірей розсилав до беїв посланців. Всі відгукнулися, крім ширінського бея Алтана. З того часу як Тугай пішов на відкриту злагоду з ханом і повернув у Бахчисарай ненависного Сефера Газі, він замкнувся у своїй резиденції на околиці Ескі-Кирима і, втративши політичну вагу в дворі, намагався надолужити її пихою — розбудовував палац, щоб величнішим був від ханського сарая.

Та проте тут дихало пусткою, і заростали споришем биті шляхи до колись могутнього бея, і марно височіли довкола дворища тополі, посаджені кожним із предків ширінського роду. Таких тополь рід Гіреїв нараховував би менше, а все одно не тут, а в Бахчисараї схрещувалися світові дороги, і на їхньому перехресті стояв Іслам, що вростав у силу.

Щоранку на подвір’ї до великого дерев’яного круга виводили бейські слуги п’ятдесят плеканих арабських огирів напоказ, в заїжджому дворі цілоденне галяндрасили цигани у кафеджії, стіни гарему виросли вище саду, щоб їх видно було аж із берега Індолу. І все дарма, не приїжджали високі гості до палацу Алтана, ніщо вже не важило його багатство, і потерпав старокримський феодал, що доведеться за свою гординю скуштувати ханського гніву. А на поклон іти не міг. Як?! Заходити сумирним і впокореним туди, де його предки і він сам завжди почувалися владцями? Хіба ж не було так, що перед ширінськими беями відчинялися навстіж ворота, сам хан запобігливо виходив назустріч, а бейські сини вривалися в гарем і вибирали для себе найкращих ханських бекечі? Ширіни! Що залишилося від них при крутому Ісламові? Проклятий Тугай… Яку вікторію допоміг здобути Хмелеві, а паче — Іслам-Гіреєві!

Тож великий подив і страх охопив Алтана, коли він із вікна селямлика побачив, як упали ниць стражники на мосту перед трьома вершниками, і в одному з них упізнав самого хана. Наспіх одягнув хутро поверх синіх шароварів, натягнув на голову тюрбан і миттю вибіг до воріт.

— Не йде гора до Магомета, то Магомет іде до гори, — глумливо промовив Іслам, злізаючи з коня. — Що ж ти стоїш, не вітаєш мене і слуг не кличеш, щоб відвели мого аргамака, і не виносиш поставця з шербетом? Чи, може, мізкуєш оце, якби-то схопити хана, щоб передати його великому візирові, старому Кепрілі, опікунові жовторотого султана?

Алтан-бей вибаньчив очі, і креснула мозок гадка, чи не прийшов до нього Іслам-Гірей запобігати ласки, коли п’ятихвостий бунчук перейшов у руки Магомет-паші Кепрілі. О, це не вискочка Hyp Алі і не спокійний Аззем-паша. Друг кардинала Рішельє, він намовляв колись Амурата виступити на боці Франції проти Габсбургів; будучи анатолійським кадіаскером, Кепрілі безцеремонне і войовничо втручався в справи двора і за це був висланий у далеку Конью. Що ж тепер заспіває Іслам-Гірей?

— Кепрілі? — перепитав бей, і хан спокійно притакнув головою. Він пильно поглянув на Алтана і сказав стужавілим голосом:

— Цей розумний і стріляний химородник прийшов, щоб рятувати Порту, яку пропив Ібрагім. Він кинув флот на Венецію, він пригрозив мені своїм гнівом, коли я не допомагатиму Хмельницькому, і сам пообіцяв гетьманові шість тисяч румелійських яничарів. Квапиться допомогти Хмельницькому, щоб випередити московського царя. Ха-ха! Покійний Ібрагім обіцяв мені шовковий шнур за мою спілку з Іхмеліскі, цей же — навпаки!

Алтан-бей не зрозумів, чому невдоволений хан зміною політики Порти щодо Польщі.

— Ти ж сам хотів цього, Ісламе.

— Ширінський бей, — відповів хан, — не бажає ощасливлювати своєю присутністю засідання ради дивану, і дипломатичні тонкощі для нього стали недоступні. У цій війні мені не потрібні турки. Для Ляхистану вистачить моїх і козацьких військ. Хмельницький же погнався за двома зайцями, не думаючи над тим, що може цим розгнівити мене. З Москвою шертує! Але ходімо, не гоже при слугах говорити про державні справи, бею. І гляди, не затівай чого-небудь, мої сеймени над Індолом.

— Хай береже аллах твоє життя, хане, — склав на груди руки Алтан-бей. — Заходь у мій зал диванний. Колись у ньому збиралися на ради сильні мужі Криму, тепер же, при тобі, опустів мій двір…

— Збиралися на ради і на зради, — кинув Іслам-Гірей, ідучи поруч із беєм. — І тому я прикрутив вашу бейську сваволю. А якщо ти і нині дивишся в ноги, а не в обличчя, Алтане, то тепер зітру тебе, я сильний. І не суши собі голову надіями на Кепрілі, та й не тішся тим, що Тугай-бея забрав до себе Азраїл.[171]

— Машаллах![172] — скрикнув Алтан. — Я не знав про це… — І радість з приводу смерті здольного суперника таки бризнула з очей. — Чорні вісті приносиш, хане… Хай возрадуються в могилі кості ногайського звитяжця.

Іслам-Гірей єхидно посміхнувся.

— Не печалься, Алтане. На його місце я призначив Карачі-бея, то не гірший водатир. Тебе ж хочу спитати, чому піклуєшся ти лише самим собою? Хіба не бачиш, що сьогодні кожен крок, кожне слово наше важить ні більше ні менше, як доля Кримського улусу, в якому і тобі, і нащадкам твоїм жити треба?

Ширінський бей не відповів, слова хана гнітили його, він ще не міг змиритися з утратою своєї влади.