Глянула Мальва вгору, і захотілось їй простору, неба, того неба над Чатирдагом, де можна рукою до зірки дістати, де бовдуряться вільні тумани і лягають на спочинок біля печер, щоб окутати прохолодою жовті кості тисячі козаків…

Козачка… А вони мчать на конях у гори, їм треба сховатися від незчисленного війська Кантемира… Куриться дим, виїдає очі, душить, та ні один не виходить здаватися в полон.

Так зримо постала перед очима казка старого Омара, діткнулася до зневоленого серця, зім’яла його, стиснула. Від пекучої туги защеміло тіло. Був цей щем схожий на кохання, але не такий, був це щем пекучий і солодкий, видушував він із очей сльози невідомо за чим, і відізвалось раптом незнане почуття давно забутою піснею:

Ой що ж бо то та за чорний ворон…

— Козачка… — прошептала Мальва, йдучи по вузькій стежці, і враз здригнулася: з-за густого лаврового куща дивилися на неї очі того самого євнуха, якого прогнала, виходячи з гарему. Вразила душу зневага, скипіла в грудях лють: хан підсилає скопця, не вірить їй, а сам же не приходить. А сам, певно, жирує в інших гаремах… Хотіла крикнути на євнуха, як сміє він не виконувати волі ханської дружини, але очі скопця дивилися нахабно, злобно, і зрозуміла вона, що євнух сильніший від неї, що він тут хазяїн, а вона — раба. Кинулася бігти — та куди, і хлюпнувся у серці пекучий біль за тою волею, що була вже, куплена, у маминих руках…

Пішла, похилена, поміж клумбами, що біло пінилися кущиками нарцисів, відхилила хвіртку до Соколиної вежі — в проході теж стояв євнух, і прорвався гнів у лагідної ханим.

— Геть! — закричала, і щез скопець.

Вибігла витими сходами наверх, припала до мушара-бій. І тут довкола мури; високі мінарети Хан-джамі [150], за ханськими конюшнями — сторожова вежа, масивні ротонди усипалень, з заходу — гаремний мур, і лише з боку парадного входу — маленька щілина між сторожовими баштами, крізь яку видно вулицю, їй хочеться туди, а хан не приходить, їй треба до матері, та як піде, коли хан не приходить, вона мусить бачити людей, живих, дужих, а хан не приходить… І всюди хан, всюди хан, як ті мури довкола, як та чапля біля цямрини, а вона — золота рибка у мармуровому пишному басейні.

І враз неждано, наче грім з безхмарного неба, наче несподіваний гарматний постріл — з-поза парадних воріт хвилею вдарила дружна пісня, та самісінька материна — пісня її дитинства, десятками голосів ударила — свіжа, вільна, простора, як те небо, відібране в Мальви:

Ой що ж бо то та за чорний ворон,
Що над морем крякає…

Хто ЇЇ тут співає? Чому тут? Що трапилось: на вулицях Бахчисарая лунає українська пісня, колись Мальві байдужа, нині така рідна?

Ступила на карниз, стала вище, і відкрилося перед її очима барвисте море кунтушів і жупанів: з Тисячоголової печери вийшли чубаті козаки на банкет до хана або на помсту. Вибивають чопи з бочок, п’ють кухлями вино; палає багаття, розвіваються на вітрі пелехи полумені, в повітрі несе смажениною; дружний регіт, постріли з мушкетів, і знову брава переможна пісня:

Ой що ж бо то та й за бурлака,
Що всіх бурлак скликає!

Прорвалася туга з-під серця, мов болячка, що роками наривала, бризнула сльозами, і потекли вони, давно жадані, висушені в дитинстві зневагою чужинців і нерозсудною матірньою любов’ю.

— Хто ви? Звідки ви? — трясла Мальва самшитовою решіткою і знемагала.

Тиждень тому Іслам-Гірей безцеремонне і грубо вигнав купців за стіни палацу — йому доповіли, що до нього їде Тугай-бей з почтом і разом з ним вертається в Бахчисарай Сефер Газі.

Хан стояв непорушне посередині кімнати у вичікувальній позі, забувши про свій ханський сан, коли увійшли вони обидва, такі потрібні йому зараз, сильні мужі Криму. Яку ж силу відчув Тугай-бей, що посмів увести в палаци ізгоя Сефера Газі?

В червоному хутрі з бобровим коміром і в зеленому тюрбані стояв біля порога аталик, якого зрадив вихованець. Ті самі примружені очі з осоковими прорізами, по яких не вгадаєш ні вдоволення, ні гніву, те саме поморщене обличчя і рідковолоса борода. Поруч із ним холодно-понурий Тугай-бей у жовтогарячій киреї. Він ледь нахилив голову, підкреслюючи стриманим поклоном свою незалежність від хана.

— Ефенді Сефер Газі побажав бачити тебе, великий хакане. Він хоче доживати віку в Бахчисараї, ширінський бей про це знає, але ніщо не може загрожувати твоєму агаликові. Один волос упаде з бороди Сефера Газі, і ор-бей Тугай покаже зухвальцям силу незліченних ногаїв.

Темні очі Іслама сховались під повіками, ніби хотіли приховати радість перед Тугаєм.

— Сеферу Газі, — сказав він, — рано ще думати про старечий спочинок. Він повернувся в Бахчисарай як найблагородніший радник хана, вповноважений і довірений ага.

На мить розплющилися очі в старця, і знову стулилися повіки, Сефер-ага поклонився ханові.

Іслам-Гірей відповів агаликові теж поклоном. Йому хотілося обняти старого, але поруч стояв напускно гордовитий Тугай-бей — не можна було давати волю почуттям. А в голові загасали знову ті самі думки, що колись: чи не хитріший Тугай від злобних Ширінів, які хотіли взяти хана силою? І чому саме сьогодні зважився приїхати з Сефером у Бахчисарай?