Видно, така вже воля всезнаючого аллаха, а може, це вдячна доля справжніх митців — що діла їхні стають виднішими після скону. Чи то при житті творець сам собою застує свою працю, а чи просто не вірять люди, що ця на позір нічим не примітна людина, яка не вміє так, як придворні співці стояти на виду поруч із всесильними світу цього і їхніми очима звертати увагу на свій товар, може бути великою. Та от відходить вона, залишаючи думи свої в живучій пісні, в химерному розписі на вазі, у капітелі мармурової колони, і питають тоді люди: «Хто ж був цей чарівник?» Намагаються згадати його ім’я, розпитують один в одного, і на допомогу нетямущим ідуть всезнаючі придворні, які цькували митця при житті, і кажуть: «Це наш великий попередник», щоб хоч прив’язатися до безсмертя, коли самого безсмертя за життя вбити не змогли.

Хто там знав старого ювеліра Хюсама? Не пам’ятав його покійний Амурат, який носив інкрустований перлами сагайдак Хюсамової роботи, байдуже було імамам мечеті Айя-Софія, хто ж то чудом умістив вірш корана в бахдашанському рубіні, що прикрашає міхраб, не знав і кафеджі на Бедестані майстра, який зробив яшмові чаші, в котрі він наливає вино знатним чужинцям. Та чи й повірив би хто з них, що це робота чародійних рук згорбленого старця, який стоїть за солом’яним кріслом перед воротами Бедестану, цькований і зневажуваний уста-рагіном ювелірного цеху?

Та враз не стало Хюсама. Алімові посіпаки виволокли понівечене тіло жебрака, що продавав коштовні речі та ще й посмів підвести руку на чорбаджія першої яничарської орти, витягли за мури базару і наказали бакчибаші [145] зарити старого пса.

А тоді трапилось те, чого ніхто не сподівався. Померла Нафіса, не дочекавшись свого чоловіка, пограбували Хюсамову майстерню цехові ювеліри, і невидані коштовності появилися в найбагатших крамницях Бедестану. Дивувалися купці, захоплювалися чужинці і питали, хто їх зробив. Сказано — шила в мішку не втаїш, пішов поголос, що продаються вироби покійного скутарського ювеліра Хюсама, який змайстрував Су-лейманові Пишному султанський трон і персні якого носила сама Роксоляна Хуррем. Неймовірно підскочили ціни, торговці вимахували золотими браслетами, підкидали в жменях медальйонами та амулетами, посудники видзвонювали по срібних тарілках і кофейниках, вигукуючи: «Купуйте, купуйте, це робота рук Хюсама, славного Хюсама!», а дурисвіти підробляли хюсамівські візерунки і теж так само вихваляли товар не знаючи гаразд, чиїм іменем заробляють.

І може, був би Хюсам возведений посмертно у сонм геніальних попередників придворних ювелірів, якби, один злидар, що сидів за кяшкулем у день султанського торжища напроти плетеного з соломи крісельця, не впізнав Хюсама саме тоді, коли чорбаджі Алім простромив старому горло ятаганом. Він довго мовчав, боячись яничарської розправи, та комусь таки шепнув, що Хюсам помер не своєю смертю, а від яничарської руки, хтось інший згадав останній крик старого і здогадався, що чорбаджі першої орти був вихованцем ювеліра — пішли по людях розмаїті чутки і вкутувались вони в легенди. Народові запотребилось тепер знати все про Хюсама, так ніби співвітчизникам славного майстра хотілося змити з себе сором за байдужість до нього при його житті, і швидко про Хюсама знали навіть таке, чого він сам і його вірна подруга Нафіса не змогли б пригадати. Меддахи розповідали у кафеджіях притчі про Хюсамове дитинство, жінки в лазнях придумували сентиментальні легенди про його палку любов до своєї єдиної дружини Нафіси, а ревнителі мистецтва допиталися до його могили і перенесли прах ювеліра на стамбульський некрополь.

Хто зна за що, а чи не за ті мислі, які вмів Хюсам виписувати у своїх візерунках і за які зазнав смерті, — почалися паломництво до його могили і зборища на цвинтарі, і бунтарські заклики до помсти. Запрацювали субаші, відганяючи народ від тюрбе Хюсама, знесли надгробну плиту, прокляли ім’я ювеліра імами в мечетях, замовкли продавці на Бедестані, глухий протест наростав у людських серцях, а справжні і фальшиві вироби старого майстра продавалися тепер з-під поли…

Тож, видно, така вже воля всесильного аллаха, а може, дивна доля політичних діячів — що одних знають, бояться і мусять шанувати їх, а прийде смерть — і тільки забуття, про інших же, при житті ні слуху ні духу, а по смерті їм за щось шану віддають. Чи згадували люди Селіма П’яного хоча б на другий день після того, як він заснув над глечиком грузинського вина і більше не прокинувся? А хто оплакував жорстокого Османа II, якого задушили яничари після хотинського розгрому? Ба й Амурата забули, хоч і говорили, що до нього, мовляв, жебраки могли підходити на вулиці, тримаючи факел над головою. [146]

А великого візира Аззем-пашу мало хто знав: він своє життя провів у походах і на засіданнях дивану, а на молитву до Айя-Софії пішки ходив, як це личить правовірному: ніхто не викрикував йому хвалу, коли він супроводжував султанів, бо ж часто славу бере той, хто її вимагає, а не той, кому вона належиться.

Та враз Стамбул здригнувся від страшної звістки: