Валіде підійшла до Ібрагіма, який ще не отямився від смертельного переляку, і поклала йому руку на плече.
— Твої, о сину, помисли в діло втілені, воістину дивують підданих і близьких по крові. Ти мужньо розправляєшся з ворогами і щедрою рукою пригортаєш до себе тобі відданих. — її губи стягнулися у вузьку смужку, вона глянула на поставного і владного яничара-агу, готового прийняти з рук Ібрагіма державну печатку, яка поки що валялась на долівці, і мовила: — Анатолійський бейлербей Муса-паша тут. Він падає до твоїх ніг і славить аллаха за високе довір’я султана, який велить йому взяти тугру.
Обличчя Hyp Алі осунулося, посіріло. Бейлербей Муса, а не він? Але ж уранці… Він повернувся до султана і заволав:
— Великий падишаху, вона…
Та не докінчив. До селямлика увійшов Муса-паша, а за ним озброєний почет. В Ібрагіма засіпалась нижня щелепа, він сам нагнувся за тугрою і тремтячою рукою подав її анатолійському бейлербеєві. І тут перевтомлені нерви здали, він затрусився від приступу божевільної люті, заверещав і, вихопивши з піхви кинджал, замахнувся ним на яничара-агу.
— Замбула, Замбула дожени! Живого Замбула дайте мені, і ви побачите те, чого ще не бачили стіни Біюк-сарая! Смерть, о, яку смерть побачите!
Валіде своєю постаттю заступила султана від очей присутніх, а він у приступі шалу корчився, скавучав і стискав пальці довкола уявної шиї євнуха…
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Нащо, мамо, так казала,
Татарчатком називала?..
Українська народна пісня
Тільки одне літо пролітувала Марія в Мангуші, а там знову подалася з Мальвою на Чатирдаг — голод виморював Крим. Стратон залишався сам, з кожним роком старів, та все думав одне й те ж: як далі житиме без Марії, коли вона заробить грошей на ту грамоту і помандрує з Мальвою в рідні краї. Звик до них, рідні йому стали, і страшно було подумати тепер, що на старість залишиться один як палець.
А може б, і самому?.. Ой, та чого?.. З України ні вітру, ні хвилі, лежить вона десь там під синім небом і щулиться під нагайками або спить уже мертвим сном, стратована, столочена, кров’ю стечена. Гай, гай… І навіщо їй нести туди рештки своїх надій, решту життя свого на сплюндрування, на погибель?
Але ніщо не може переконати Марію. Наче скупий лихвар, складає алтин до алтина, недосипляє, ночами гроші перераховує.
В Марії турбота ще й про Мальву. Того літа, коли не йшли на Чатирдаг, щось трапилося з дівчиною, ніби підмінили її. То гаморіла, пурхала, мов метелик, понад Узенчиком — годі було її на місці втримати, а раптом стала мовчазною, не по-дитячому задуманою. Не чує, коли її кличуть, водить голубими очицями по світу, а видно: не існує для неї нічого, крім якихось своїх думок, невідомих матері.
Підозрівала Марія: тут виною Ахмет. Бачила, захопився парубок дівчинкою, то, може, й вона задивилася, адже буває це в дітей. Не залишала більше Мальви в Юсуфа, жила разом із нею в курені біля корів і верблюдиць та все приглядалась, чи не зустрічаються вони часом вечорами. Ні, не бували разом. Гасав він на своєму коні по верхах, іноді з’їжджав на чаїри, та все здалеку бовванів, а Мальва була холодно спокійною.
Сказала якось Марія дочці:
— Там Ахмет приїхав. Ти не підеш з ним погратися?
— Ні, мамо. Я вже не маленька, щоб гратися.
Ще більше дивувалася мати: що могло трапитися з дитиною, звідки взялася жура в неї? Чи то, може, прийшла несвідомою в її душу туга за рідним краєм? Раділа від такої догадки, сказала дочці потаємно:
— Скоро ми в хана грамоту купимо і підемо назавжди на Україну.
— А хто тепер хан? — спитала Мальва, зовсім байдужа до материних надій.
— Мухаммед-Гірей… Він, кажуть, любить гроші і радо дає ярлики за бакшиші.
— Ханом мав бути Іслам-Гірей… — відповіла в задумі Мальва, і дивом пойняло Марію: звідки їй знати такі речі, що це в неї за мова?
— Що ти можеш відати про ханів, Мальво? — з тривогою схилялася до неї мати. — Хто говорив тобі таке?
— Та я… я від татарок чула… — похопилася дівчина і відвернула голову, аби не помітила мати рум’янців, що раптом червінню впали на щоки.
— Нам усе одно, дитино, хто хан, — мовила Марія. — Аби лише не відмовив, аби не відмовив… У рідний край підемо…
Мальву вже не тривожили слова про Україну, про дніпровські степи. І не виглядала їх більше з Еклізі-буруну, і до тисячоголової печери не ходила, і забулася легенда про Орак-батира. Наче в одержимої снувалися її думки вузькою ущелиною Ашлама-дере до Бахчисарая і заповнювали весь світ. А мама знову про свій рідний край, знову про те…
— Чого нам їхати туди, мамо? Хіба тут погано?
Марія сказала б навіщо. Та чи зможе зараз Мальва це зрозуміти? Тут вона виросла і побачила світ свідомими очима, чужі пісні вперше зворушили дитячу душу, чужа віра канула отрутою в мозок дитини… Та вже недовго. Побачить дівчина тирсові степи, сади в молочному цвіту, кучеряві верби, білостінні хати, траву шовкову — і полюбить. Бо хіба є десь краща земля?