Скупа, малосніжна зима випарувалась на першому весняному сонці, не напоєна ще з минулого року спражна земля закурилася чорториями, поруділо Мангушське узгір’я. Голод підкрадався зі степу до гір, застукав у людські житла.

Змілів бурхливий Узенчик, вже не вистачало в ньому води для грядок, над вижолобиною в самому кінці долини з ранку до вечора стояли діти з глечиками, не встигаючи настачити води для пиття.

Лише під берегами і на урвищах зеленіли нагайки соковитих каперсів, розпускалися білим цвітом, і жінки никали попід схилами, збираючи ще не розцвілі бруньки для засолу.

Розпачливо кричали осли. Забобонні татари вклякали під їхній вереск на коліна і шепотіли слова молитви, увірували й християни в татарське повір’я і молились по-своєму, бо до всіх однаково йшов шайтан голоду.

Марія повернулася з бахчисарайського базару стомлена журою, поникла. Ціни так неймовірно підскочили! За бешур [103] проса — двадцять алтинів. То ще б нічого, якби те просо, що напровесні купила і посіяла біля хати виколосилося колись. Та де там, засихає над грудою, а на каперсах не проживеш. Щось треба діяти.

Заробила Марія коло Стратона чимало грошей за зиму. Він виплачував їй за роботу, як чужій, хоч насправді чужою стала йому власна домівка — вільний від роботи час пересиджував у Марії.

— Стратоне, — сказала йому однієї ночі, — чую я, що тяжко мені буде без тебе в старості. Складаймо гроші докупи, чей удасться обом колись грамоту купити. Що тебе тут тримає?

— Безнадія, Маріє… То страшна річ, але заповнила вона мені душу по вінця. І серце ніби з повсті, і руки наче глиняні. Я не бачу ніде на землі такого клаптика, щоб варто було до нього йти, страждучи. А тут хоч трохи є того, що не дає мені втратити самого себе. Піду в Успенський собор, і здається, що побачив і Дніпро, і степ на Україні. Маю роботу і коротаю дні. І ти до мене прийшла, Маріє. А підеш — умерти схочу, якщо бог смерть пошле. Але йти кудись — куди йти? З неволі та в гіршу? І за яку ціну? Прикидатися весь час мусульманином, душу свою губити, щоб потім з лядської палі позирати на Україну… Ну, ти як знаєш. А в церкву більше не ходи, кет-худа вже знає, що ти була на відпусті. Він усе мотає собі на вус. Іди тепер спокутуй християнський гріх у мечеті. Ой, чи виплатиться тобі…

Думала-передумувала Марія, та не могла змиритися з тим, що тут умирати має. Кривить душею зате надія є, а без надії навіщо жити, хай навіть зі своїм богом… Не тут, ой не тут Мальвиній молодості цвісти. Таж за нею на Україні Купало тужить, і високі мальви-посестри визирають її з-за тинів. Покину я тебе, Стратоне, добрий мій голубе…

Але як заробити стільки грошей? Питала в людей кажуть: аж п’ятсот алтинів треба, та ще й кет-худі бакшиш, щоб присвідчив, а голодний переднівок тягне монету за монетою. А їм ціна — вільний степ на Україні і незаюжене синє небо. Баскак таки насправді душить за горло: крім хараджу і джізьє, наклали новий — збройний податок, хан Бегадир-Гірей готується в похід на Азов. О боже, як вирватися звідси, щоб хоч своєю кривавицею не допомагати плюндрувати християнські землі! Недоїдала і в мечеть ходила про людське око, гріх відмолювала дома і очі опускала перед Стратоном.

Принесла Марія дику новину з Бахчисарая. Одна багатодітна татарка з Карачори продала на людському базарі свого хлопчика і годує тепер кров’ю найстаршого четверо меншеньких. Страшно стало Марії. Як перебитися до зими, щоб хоч ці гроші, що є, за літо не розтратити? Може, на другий рік легше стане?

Заворушився кримський степ, учувши голод. Гнали чабани голодну худобу в гори, лаштував полки на Азов хан Бегадир-Гірей. І все по хліб.

Сказала Марія Стратонові:

— Піду я в гори з Мальвою. Наймемося овець доїти. Якось прогодуємося літом, а мо’, ще й сиру принесемо на зиму.

Мальва заплескала з радості в долоні.

— Мамо, там ми Ахмета зустрінемо! Він такий добрий!

Не гаялася. Таки на другий день вибралися вони обидві на знайому дорогу, що вела на яйли Чатирдагу Можливо, цього дня добились би вони до якогось коша [104], та незвичайний рух на битому шляху привернув Маріїну увагу. Чорною валкою тягнулося до Ак-мечеті військо.

Певно, на Азов вирушили.

Сама не знала чому — звернула з польової дороги, підійшла до шляху. Страх — той колишній, ясирний — затамовував подих, та Марія підходила все ближче, приглядалася до облич воїнів, і чомусь хотілося їй, щоб цим шляхом пройшло сьогодні все татарське військо.

Йшли грізні полки воювати за турецького султана. Попереду хан зі своїм почтом. Червоний з золотим яблуком посередині прапор розвівався над його головою. Одягнутий у важку кольчугу і високий шолом з гострим наконечником, він намагався маєстатично триматися на коні, в руках щит і пернач, та тяжкі були, видно, ханські регалії — Бегадир-Гірей задихався від спекоти. За ним вели десять білих коней, зв’язаних за хвости, слідом на буланих аргамаках їхали калга Іслам-Гірей і нурредин. Два десятки закованих у сталеві панцири сейменів ішли поруч із ханськими достойниками.