На гаптованих золотом подушках у залі дивану засідали чотири стовпи імперії: великий візир, дефтердар [62], анатолійський кадіаскер і шейхульіслам. Бо на чотири частини ділиться Алькоран, чотири халіфи були в пророка, вітри дують із чотирьох сторін світу, і чотири стовпи підтримують балдахін над султанським троном. Та в залі дивану був присутній ще й п’ятий достойник — яничар-ага. Не передбачений ні традиціями, ні кораном. Наглядач священного порядку Блискучої Порти.

Аззем-паша підвівся з подушки і мовив, уникаючи впертого погляду Hyp Алі.

— Волею аллаха відійшов у царство вічного блаженства султан Амурат IV, переможець персів. Мир його праху. Молодший брат Амурата стане на престол, а наш обов’язок — допомогти йому правити великою імперією. — Підвів голову і додав, дивлячись на Hyp Алі: — Допомогти імперії.

Члени дивану приклали руки до грудей на знак згоди.

Ібрагім чекав радників у тронному залі. Він стояв біля трону, не маючи сили відвести від нього жадібного погляду. Це золоте крісло, яке було колись назавжди втрачене для нього, стояло тут, поруч. Ще хвилина, ще мить — і замість вогкої тюремної долівки — трон, устелений коштовними килимами, з леопардовою шкурою в підніжжі, з золотою короною над спинкою. І на ньому можна буде сидіти день, два, рік, вік! Ще хвилина… Ібрагім знає, що скаже диван, проте тремтить у нетерплячому і солодкому очікуванні.

Увійшли сановники. Всі, крім шейхульіслама, вклякли на коліна і поцілували султанські шаги. Ібрагім дав рукою знак, щоб вийшли, а тоді впав обличчям на трон і цілував алмазне поруччя, як цілує ізгой поріг отчого дому. Він ще не знав, що дасть йому це коштовне крісло. По-дитячому схлипував, тулився головою до оксамитової леопардової шерсті, шепотів слова вдячності богові і був, зрештою, в цю мить людиною.

В залі дивану державні діячі запивали пілав щербетом. Великий візир давав обід на честь нового султана. Тільки сам не діткнувся ні до їжі, ні до напоїв.

Тисячі людей стояли під сонцем на вулицях, чекаючи виїзду султана. Нарешті головна брама Біюк-сарая широко відчинилася, і заревів народ. Бостанджі-баша [63] з півсотнею субашів розігнали людей з майдану, звільняючи дорогу для процесії.

Попереду довгої імператорської валки їхав на білому коні султан Ібрагім. На його жовтуватому обличчі появилися рум’янці, очі сіли спокійно в орбіти, тримався він прямо, виставивши вперед коротко стрижену рідку бороду. Подеколи змахував для привітання рукою з важкими брильянтами на пальцях, кидав у натовп срібні монети.

Люди викрикували осанну султанові, билися за гроші, ошалілі дервіші витанцьовували перед процесією, деякі в екстазі розтинали собі вени і падали під копита, щоб показати свою готовність пролити кров за падишаха.

Поруч із султаном їхав Аззем-паша, звісивши в задумі голову.

«Кілька днів тому ці самі люди вітали Амурата, — думав великий візир. — Вітали так само захоплено. Нині його ніхто не оплакує, нині мають нову цяцьку. Що це? Знецінення султанського престижу чи байдужість народу до державних справ, які завжди звершуються без його відома? А й справді, що залишається людям, крім видовищ? Від того, що міняються імператори, не міняється людська доля, а є нагода порозважатися серед будня. Але чому ніхто не обурюється, що цього білого коня, на якому зараз їде Ібрагім, узяв у персидського шаха хоробрий Амурат, а великий алмаз на білій чалмі султана — емблема підкореного Багдада? Невже ніхто не помітив такого страшного блюзнірства?.. А я? Я теж їду поруч з Ібрагімом, схвалюючи своєю присутністю це блюзнірство. Але ж я один нічого не можу зробити — позаду мене Hyp Алі з полками яничар… Ба, і за ними теж. Отой бідний ремісник, що он стоїть із згортком паперу в простягнутій руці, певно, хоче подати прохання новому султанові, а бостанджі-баша штовхає його в груди, щоб не затьмарював урочистості всенародного свята. Отой бідний ремісник і я, найвищий державний сановник, обидва однаково розуміємо все, що діється нині, але ні він, ні я не можемо протестувати. Навпаки, на свої кошти й своїми силами влаштовуємо цей парад, а в душі сміємося. Всі сміємося, крім одного хіба Ібрагіма, який їде на білому коні. Як же вибратися з цього колеса?»

Дервіші бігли юрмами попереду процесії, несамовито верещали, від їх вереску чманів народ, бився в конвульсіях, дехто вибігав на дорогу, падав і цілував сліди копит султанського коня.

«Чи не єдине, на чому тримається імперія, — з жахом подумав великий візир, — це груба сила і фанатизм, розбурханий такими видовищами?»

Імператорський почет прямував до мечеті Еюба, названої ім’ям Магометового прапороносця, який у 48-му році хижри пішов завойовувати Константинополь і загинув тут. Султан Магомет Завойовник, здобувши столицю Візантії, спорудив біля гробу Еюба мечеть, в якій зберігалась одна з чотирьох шабель халіфів пророка — шабля Османа. Нею нині мали оперезати нового султана Туреччини.

Процесія зійшла з широкої вулиці Шахзаде в тісні провулки, видовжилася, народ не вміщувався, залишався в багатих кварталах. Султана зустріли дерев’яні й саманні халупи. В далині, над берегом Золотого Рогу, показалася невелика однокупольна мечеть, а поруч — мармурова усипальниця прапороносця Еюба.