Але його все щось не виводили.

Тим часом прийшли грузовики; санітари, кваплячись, почали забирати поранених. Лагутіна вдалося покласти на першу ж машину. Степура й Духновнч теж влаштувалися тут, і вже з кузова грузовика побачили востаннє колишнього свого помкомвзводу. Не загледіли, звідки його вивели, але стояв він не під хатою, а під хлівчиком, під низеньким рудим курником в протилежнім кінці подвір’я. Без пілотки, без пояса був, гімнастьорка халабудилась на ньому, а плечі були в пір’ї та в курячому посліді, — певне, він у тому курнику й ночував. Занепалий, зістарений, з по-старечому обвислими плечима, згорблено стояв під хлівчиком і ждав, тримаючи напоготові свою прострілену, темним кривавим ганчір’ям накушкану руку. Коли грузовик рушив, Степура й Духнович загледіли, як за вишнями навпроти пониклого в приреченості Гладуна вже сквапно шикуються зелені кашкети, а він в чекані того, що мусило зараз статись, підніс угору свою намотану брудним ганчірям руку і, мовби захищаючись від невидимого удару, затулив нею обличчя…

Грузовики з пораненими вихопилися з садків на шосе і на повній швидкості помчали по розбитій дорозі в напрямі до Дніпра. На вибоїнах шосе машини почало нещадно кидати, і стогін та зойки все дужче вихоплювались над кузовами — повні грузовики стогону мчали по шосе. А назустріч їм раз у раз виникали обіч дороги маршові роти поповнення: ішли щойно мобілізовані, сяк-так озброєні, хоч не в кожного гвинтівка на плечі, зате в кожного в руці поблискує пляшка з горючою сумішшю проти танків. «Людина з горючою пляшкою в руці… В ній зараз все, — подумав Духнович. — Безсилі, як Прометей, і великі, як він». Розтягнувшись вільним строєм, бредуть і бредуть понад шосе похмурі маршовики, спідлоба поглядаючи в небо, яке, видно, не раз уже обстрілювало їх в путі і проти якого вони мають зараз тільки оті чорні, чорним вогнем налиті пляшки.

29

Наче з вогню вихоплювали їх цього дня грузовики. Мчали по шосе на безтямних швидкостях, і не тільки тому, що хотіли швидше втекти від літаків, які раз у раз з’являлися тут над дорогами, а ще й тому, що примара оточення, загроза бути відрізаними все густіше нависала над цим краєм. Стугоніло, гуркотом насувалося уже з усіх сторін. В одному селі грузовикам їхнім довелося зупинитися, — дорогу перегородила колона кавалерії, що саме проходила через шосе на змиленому галопі, мчала кудись, певно, рятувати становище. Десь прорвались, обходять, відрізають — ці слова не сходили з уст, на устах в усіх також було ім’я відомого заслуженого маршала, який нібито мало не попав десь тут поблизу до ворога в руки разом із своїм штабом і якого лише на літаку вдалося вихопити з ворожого кільця.

В іншому селі, перечікуючи наліт авіації, грузовики їхні знов стояли під прикриттям садків. Чиїсь матері підходили до них в старовинних корсетках, в чорних хустках, пов’язаних ріжечком на голові, виносили їм молока в глечиках, хліба м’якого, вишень у підрешітках. А одна бабуся вже й ранніх грушок у пелені принесла до Степуриного кузова.

— Нате, синочки…

Дивлячись на молоді знекровлені обличчя поранених, жінки ледь стримували плачі, сумно допитувались:

— Знову, мабуть, студенти?

— Чому знову?

— Все студентів звідти везуть. Це ви там з танками б’єтесь?

— Та в зуби їм не дивимось.

— Були б учителями, якби не війна, вченими людьми, а так — за що оце вас покалічено?

І знов машини виривались на дорогу, нещадно підкидаючи в кузовах закривавлені юнацькі тіла.

В ногах у Степури нелюдським криком кричить всю дорогу Славик Лагутін, корчиться з розпореним животом, з порваними легенями. І ні товариші, ні фельдшер, що їх супроводжує, ніхто не може йому зараз допомогти, вони навіть від водія не можуть вимагати, щоб не так гнав машину, бо всі розуміють — гнати треба. Швидше, швидше його на операційний стіл — це тепер єдине, що може Славика врятувати.

«Не гинь! Не вмирай! Витримай!» — звертався до нього в думці Степура, з болем дивлячись, як Славик корчиться на дні кузова, звивається судорожне, блює кров’ю. Душу шматували Степурі зараз оці муки товариша, його стогін. Зараз не хотілося й думати про те, що це він колись його ревнував, ненавидів у ньому суперника, жадав йому смерті. Все те відійшло, згинуло, розвіялось десь за чадом, за димом їхнього бою, і перед Степу— рою зараз був тільки товариш, друг, брат, для якого не пошкодував би власної крові, взяв би на себе найболючішу частину його мук, аби тільки стало йому легше. Мов дитину, хотілося взяти Славика на руки, тримати, щоб не струснуло, і так на руках і понести його аж за Дніпро, рятуючи з цього пекла.

Степурині рани теж розболілись, печуть. Привалившись до борту кузова, він зціплює зуби, щоб не застогнати, коли машина гуцає. При кожнім такім ударі він почуває всі свої порвані атлетичні м’язи на ногах, всі осколки, що, як залізні остюки, позастрявали йому в тілі.

«А як же йому, — думає він про Славика, — він же слабший за мене, такий тендітний, він — як дівчина…» Обережно потяг рукав чиєїсь закривавленої шинелі, підмостив Славикові під голову, наче це могло допомогти.