— Мороза при мені вбило, — чулося в гурті поранених біля колодязя, куди, спираючись на дрюк, поклигав Духнович. — Вже на воді осколок його догнав, на дно Росі пішов наш Мороз.
— А Підмогильного, сам я бачив, як уже пораненого гусеницями підгребло…
— А Борисова в окопі роздавило…
— Де Химочка? Де Колосовський?
— Колосовський по той бік мосту був.
— Чи встиг, чи вихопився звідти?
— Живий він, ваш Колосовський… — пробираючись до цебра, сказав географ Щербань з почорнілим, ніби задимленим обличчям. — Біля КП щойно його бачив… У голову черкнуло злегка. Не вважає себе навіть вибулим з ладу — просив у комісара дозволу зостатись.
Стільки скалічених в одному бою — сумно було дивитися на таке.
— Був студбат — і нема, — сказав високий, поранений в руку філолог Гречишин. — Півтисячі нас було, а тепер скільки зостається на Росі? Жменька.
Поранені все прибували. Більшість із них, як і Духнович, добирались сюди самотуж, а тяжкопоранених санітари приносили на носилках, приводили зів’ялих, знекровлених попід руки і розташовували тут по садках ждати грузовиків.
Грузовиків не було, і ніхто не знав, коли будуть. Ширились чутки, що навряд чи й прийдуть вони сюди до ночі, бо вдень їм прорватись по шосе майже неможливо — напередодні колона грузовиків з пораненими попала в дорозі під бомби, під кулемети ворожої авіації, і багато з тих, що виїхали звідси живими, так і не добралися до дніпровської переправи.
Дотовпившись нарешті до цебра, що стояв на мокрому, обхлюпаному зрубі колодязя, Духнович напився різкої, джерельно-свіжої води і ніби поздоровшав одразу. Спираючись на дрюк, він знов пострибав садком і невдовзі розшукав між пораненими Степуру. Степура, уже з перебинтованими ногами, сидів біля поваленого тину, недалеко від цього ж колодязя з журавлем, і час від часу відгонив мух, що роїлися над Лагутіним. Лагутін лежав перед ним на траві майже голий, смуги бинтів перетягли йому в різних місцях і ноги, і груди, й живіт. Духновича вразила блідизна його обличчя. Очі були заплющені, він важко дихав, і кров’яниста піна з кожним видихом пухирилась йому в куточках губів.
Духнович сів поруч Степури. Сиділи вони й мовчали їм чути було, як раз у раз щось ніби клекоче Лагутіну в грудях і в горлі.
Рипів і рипів журавель колодязя, де бійці тягали воду важким цебром, зеленіли садки довкола, червоніли вишнями вгорі, і сонце, піднявшись, світило яскраво, плями світла і тіней від листя лежали на бронзовому від весняних загарів голому тілі Лагутіна. Було таким протиприродним бачити серед цих буйних садків та рясного липневого сонця стільки покалічених людей, ще звечора здорових, квітучих, бачити біля себе знесилене, понівечене тіло товариша — струнке юнацьке тіло майже еллінської краси… Чи виживе він, їхній Славко? Чи наллється оце чудове тіло коли-небудь силою, чи наллється отією пружністю, з якою недавно так легко і красиво крутило «сонце» в університетському спортзалі на турніку?
— Головне, щоб його швидше вивезти звідси, — зручніше підмостивши Лагутіну під голову скручену клубком гімнастьорку, заговорив Степура. — Я гадаю, таких забиратимуть в першу чергу?
— Йому треба б уже бути на операційному столі, — сказав Духнович. — Бач, як дише…
— Осколком, мабуть, легені порвало.
— Де ти його підібрав?
— Біля мосту, майже з-під танка витяг. Вже був непритомний. На руках у мене опритомнів, щось забелькотав, а потім знов…
— Задрімав він, здається?
— Та якби задрімав.
Самі того не помічаючи, говорили про Славика так, ніби його тут не було. Він, видно, щораз провалювався в забуття. Часом його омертвілі, в синіх прожилках повіки важко відкривалися, і з-під них викочувались білки безтямно пущених під лоба очей.
Підійшов таранкуватий студбатівець Бондар з рукою на перев’язі.
— Бачите он ту хату? — кивнув хлопцям в глибину садка.ѕ В тій хаті зараз трибунал засідав! Твого друга, Духновичу, судять.
Духнович його не розумів.
— Якого друга?
— Гладун там, наш табірний бог, вироку жде.
— Ти щось плутаєш. Я сам вчора зустрів його, поранений біг.
— А ти й повірив? Не поранений, а самостріл він. Перепанікував, розгубився і бахнув сам себе десь у кущах в руку. Долоню прострелив, а під час перев’язки одразу все й виявилось. Ну, та з цим тепер недовго: стаття кодексу — і он уже наближається розв’язка… Ганебна розв’язка.
На сусідньому подвір’ї, видно, справді щось готувалось. За невисоким тином, за вишеньками стояли під хлівцем групою бійці в зелених прикордонницьких кашкетах. Насупившись, не зводячи поглядів з дверей хати, вони чогось чекали, і була якась недобра напруга в їхньому чеканні. Поранені, позбиравшись по сей бік тину і стежачи звідси за тим подвір’ям, теж були напружені, наелектризовані.
Хата біла-білісінька була облита сонцем, проміння сонця грало на вишеньках, на квітах попід хатою. В маленьких віконцях видно було горнятка з розквітлими червоними калачиками; аж не вірилось, що в тій біленькій, чепурній, такій не схожій на судилище хаті зараз засідає військовий суд і якраз, може, лунають страшні слова вироку і що скоро звідти виведуть на подвір’я розжалуваного Гладуна.