Наближаючись до мосту, передні спершу пригиналися, ждучи, що противник ось-ось відкриє по них вогонь, але там все було тихо, і передні, осмілівши, випростались і вже в повний зріст натовпом кинулись на дерев’яний настил подірявленого снарядами, але ще міцного мосту. Затаївши подих, стежили за ними з окопів бійці. Вже перші атакуючі наближались до тих трупних куп, що видніли по мосту, коли з протилежного берега зненацька сіконув по них довгою заливистою чергою кулемет.

Міст, видно, був добре пристріляний: з верб справа і зліва озвалися кулемети, взялися люто сікти по мосту перехресним вогнем, на шосе грякнули по каменю перші міни.

Звідси, з-під будинку, де стояв Дев’ятий, видно було, як захлинулась атака: видно, як падають на мосту атакуючі, а ті, що встигли перебігти на той бік, скочуються попід мостом униз, плигають у воду, рятуючись від шквального вогню. Пальба, лемент, кров на поранених… Дев’ятий мовби цього всього не бачив, а ловив своїм зором лише тих, які ще не встигли побувати на мосту, які ще були живі й непоранені і щулилися по кюветах, чекаючи команди. Вони, видно, ждали, що Дев’ятий відмінить атаку, заверне всіх назад, а він, мовби знесамовитівши, забувши всі інші слова, крім слова «вперед!», все шпурляв їм це слово.

— Вперед! Вперед! — вимахуючи револьвером, кидав він в гущу атакуючих, мов заклинання.

«Для чого це? Кому потрібна ця безглузда атака?» — стоячи біля Дев’ятого, ледве стримував себе комісар Лещенко. Серце йому обливалося кров’ю від того, що робилося на мосту. Гнати їх туди — це тільки губити й губити… Аж сюди чути, як там кричать поранені, видно як кидаються вони у воду, рятуючись від куль та осколків, як то тут, то там вибираються закривавлені з прибережних заростей уже назад, на берег.

— Вперед! Вперед! — не вгамовується Дев’ятий, ніби поставивши собі за мету будь-що домогтися, щоб усі до єдиного побували на мосту, пройшли оте диявольське хрещення.

— Та що ж ви робите? — не стримавшись, закричав Лещенко. — Припиніть цю м’ясорубку!

Дев’ятий, озирнувшись, обдав його невидячим, помутнілим поглядом. Понурив голову. Потім звернувся до Краснопольського:

— Що, будем кінчати?

Краснопольський промовчав, а Лещенко відповів різко:

— Цього не треба було й починати.

— Відставити атаку, — кинув Дев’ятий упалим голосом і, запхнувши револьвер у кобуру, неквапом побрів у глибину садка, мовби не чуючи куль, що цьвохкали над ним у листі, глухий до мін, що люто грякали на шосе.

25

Потім знов стало тихо.

Тільки купи непорушних тіл на мосту побільшали та сліди крові позалишалися всюди: на картоплинні, на камінні шосе, а найбільше — на подвір’ї біля підвалу КП, де нашвидку було влаштовано перев’язочний пункт. Поранених тут не затримували. Як тільки обстріл припинився, їх одразу ж стали направляти садками в тил на край містечка, де їх уже потім мали забирати грузовики.

А з тилу в напрямку до передової знов ішли маршовики, рухались розтягнутими колонами; командири, що вели їх, не дозволяли порушувати рядів, і лише один якийсь брів понад дорогою окремо: це був Духнович.

В медсанбат він так і не попав. Після того як він трохи оклигав біля артилеристів, Духновичу здавалось просто злочином шукати притулку десь у медсанбаті.

Він вирішив будь-що розшукати своїх і робив це з упертістю, несподіваною навіть для себе самого.

І ось, здається, найшов, натрапив на сліди рідного свого студбату.

Вже в містечку, пробираючись кюветом попід садками, Духнович зустрів Гладуна. Це було приголомшливо. Гладун біг назустріч з сліпими від жаху очима, біг пригнувшись (хоча й не стріляли тут), неприродно виставивши вперед, мов тліючу головешку, свою поранену руку, товсто накудлану набряклим кров’ю ганчірям. Духновича вжахнув його вигляд, і в той же час він зрадів помкомвзводу розчулено, щиро. Помкомвзводу тут, — значить, тут і студбат! І як він не натерпівся від Гладуна в таборі, все він зараз прощав йому і ладен був кинутись йому на шию, як братові!

— Товаришу командир!

Гладун зупинився перед ним запирханий, якийсь зацькований, з дрижачими поблідлими губами. Невідомо навіть, чи впізнав він Духновича, бо в здичавлених очах його зараз горіло одне:

— Грузовиків не зустрічав? Грузовиків з пораненими, га? Мене ось теж поранено, осколком поранено! — забелькотав він, витягуючи Духновичу напоказ свою замотану в закривавлене ганчір’я руку. — В нас тут таке робилось сьогодні, таке! — продовжував він, злякано роззираючись і переходячи на довірливий тон. — Дев’ятий серед білого дня на кулемети погнав! Третьої роти, вважай, половини нема. Ще одна-дві такі атаки — і всім нам хана. Тільки той і врятується, хто поранений! Так грузовиків там з нашими не зустрічав?

Духнович все дивився, як кров з Гладунового ганчір’я скапує й скапує під ноги.

— А як думаєш, будуть? — аж на шепіт перейшов Гладун. — Кажуть, що в лещатах уже ми, що Умань і Білу Церкву німець захопив, а це ж тут ось, близько.