Про себе він не думав. Кулі видзвонювали по фермах все лютіше, кресали об рейки все ближче, впивалися в шпали, але він не хотів їх помічати, він їх люто нехтував, він вперше в собі відчув зараз те, що батько його колись називав цілковитим презирством до смерті.

23

Мабуть, цей міст мав якесь особливе значення, був стратегічним об’єктом, або ж хтось і справді почував свою провину за те, що він залишився ворогові цілий, бо з полку весь час телефонували на КП батальйону, нетерпляче допитувались, як там, чи не повернулася нічна розвідка.

— Ще нема, нема, — відповідав комісар Лещенко і сам дедалі більше нервувавсь.

В кутку підвалу після безсонної ночі спав на розстеленій шинелі комбат Краснопольський, біля нього в узголов’ї сидів Спартак Павлущенко і, стежачи за комісаром, безпомилково вгадував на його обличчі тривогу й занепокоєння. Він добре розумів його настрій, комісарові було чого непокоїтись — розвідка цілком на його сумлінні. Сам підбирав людей, сам порадив Панюшкіну взяти з числа студбатівців Колосовського. Павлущенко вважав своїм обов’язком застерегти Панюшкіна, але той не зважив на його застереження.

— При такому підході й воювати буде нікому, — засміявся він, вислухавши Спартака.

А даремно. Це ж розвідка. Там найменша щербинка може прірвою обернутись…

Винен, звісно, комісар. Спартак відмовлявся зрозуміти причину тієї посиленої уваги, яку, починаючи ще з райкому, комісар Лещенко виявляв до Колосовського, до людини як би там не було, а все ж серйозно заплямованої і, безперечно, багато чим невдоволеної в душі. Були моменти, коли в Спартака прокидалася підозра навіть і до особи самого комісара Лещенка, підозра відносно того, чи не був комісар коли-небудь у дружбі з Богдановим батьком або чи не попадав і сам він в таке ж, як і той, становище. Інакше-бо чим пояснити оце протегування Колосовському на кожному кроці? Стріляє добре? Але не один він тут добре стріляє! Чи, може, вирішення послати Колосовського в розвідку продиктоване іншими якимись міркуваннями, можливо, навіть і не тільки комісарською волею? Адже йти зараз в розвідку — це майже рівнозначно смерті. Можливо, є яка-небудь таємна вказівка щодо цього, вказівка посилати на такі завдання тих, кого найменше шкода, а людей найбільш відданих, навпаки, приберігати на майбутнє. Але як тоді пояснити, що на це ж завдання комісар послав і Панюшкіна, кадровика, комуніста, улюбленця тутешніх бійців? Все це було неясно, сумнівно.

«Добре, що хоч документи в них відібрано, — думав про розвідників Спартак. — А то ворог ще міг би і їхніми комсомольськими квитками скористатись…»

Комісар, прилігши в кутку між телефоністами, знову з кимсь розмовляє по апарату. Видно, з Дев’ятим. Розмовляти з Дев’ятим — мало в цьому приємності. Крутий, лайливий, він і зараз, видно, лається, бо Лещенко червоніє і, ледве стримуючи себе, відповідає з підкресленою ввічливістю. Мабуть, і там цікавляться що за люди пішли, чи досить перевірені, бо Лещенко запевняє, що людей послано надійних.

— А я і зараз вважаю, що не всі там такі, — дозволяє собі сказати Спартак, коли комісар, скінчивши розмову, кладе трубку і зосереджено дивиться на апарат, ще щось думаючи.

— Що ви сказали? — не прочманівши ще після розмови, обернувся Лещенко до Спартака.

Спартак повторив своє міркування. Комісар помовчав.

— Це ви з мотивів перестраховки?

— Ні, щиро.

Лещенко пересів ближче до нього, глянув йому в вічі уважніше:

— Кого ви маєте на увазі?

— Ви ж знаєте. Я ще в райкомі попереджував.

Комісар підвівся, пройшовсь по підвалу, присів на ящику навпроти Спартака.

— Товаришу комсорг, в якій ви сім’ї виховувались?

— Сім’я надійна. Батько завкадрами на обороннім заводі, мати — юрист…

Комісар пильно видивився на Спартака.

— Чи не здається вам іноді, товаришу Павлущенко, що у вас аж надто розвинута підозрілість до людей? Якщо ця риса властива характеру, скажімо, слідчого, якому за його службовим фахом доводиться мати справу здебільшого з злочинцями, то це зрозуміло, але вам, студентові гуманітарникові, в якого очі мусять бути відкритими на все найсвітліше в людях, — вам така роль… До чого вона? Ось ви, починаючи з райкому та, певне, ще й раніше, уперто переслідуєте одного з своїх однокурсників..

— Я не переслідую. Я просто не до кінця вірю йому.

У вас є підстави не довіряти Колосовському?

— Я вважаю, товаришу батальйонний комісар, що логіка тут має бути така: людина, батько якої засуджений радянським судом, на основі наших радянських законів, навряд чи так уже щиро піде вмирати за ці закони, за цей лад. В усякому разі, посилати таку людину до ворога в тил…

— Ну-ну?

— Я нічого не сказав. Певен тільки, що не серед таких людей нам шукати справжніх, до кінця відданих патріотів.

— У вас, товаришу курсант, викривлене розуміння патріотизму, — промовив Лещенко холодним тоном. — Ви, певне, вважаєте, що патріотизм, це священне почуття, доступне лише вибраним, лише тим, до кого життя наше було обернуто весь час своєю сонячною, своєю найщедрішою стороною. Бути патріотом, коли життя тебе тільки по голівці гладило, — це, я вам скажу, не штука. Ні, ти побудь ось у становищі того ж Богдана Колосовського, коли серце кровоточить, і з таким, кров’ю облитим серцем зумій стати вище кривд і образ! Оце, по-моєму, якраз вона і є, справді священна любов до своєї Вітчизни.