дия́вол — за християнськими віруваннями, господар пекла; сатана (див.); уживається також як лайливе слово, пop. фразеологізми: до дия́вола (к дия́волу) = до бі́са (к бі́су); слово з’явилося разом з уведенням християнства як нова назва зла (нечистої сили), які народ іменував по-різному, а найчастіше — чорт (див.); оскільки жива мова обминала пряму назву злої сили, тому з’явився ряд синонімів для останньої — ку́ций, куца́к, ряби́й, враг, лихи́й, лука́вий, нечи́стий, пop. у П. Гулака-Артемовського: «І сам враг не знайде», «Враг батька зна», у І. Котляревського: «Не взяв його враг», у І. Нечуя-Левицького: «Нечистий мене спокусив», «Нечистий її знає, з ким вона знається», у Панаса Мирного: «Дійшло до того, що ніхто вже Вареника не щитав і за чоловіка, а так таки за самісінького куцого. Дехто помітив і невеличкі рожки на голові в нього, як стригли в прийомі»; у народній уяві дияволи постають дуже бридкими й звіроподібними, можуть перекидатися в якусь тварину (чорного пса, кота, свиню, цапа, плазуна) або людину (див. Іпатіївський літопис під 1074 p.); заманює людину в болото, прірву чи безодню, любить бавитися з п’яними, заводячи їх у рови, трясовину, воду (як Омелька Кайдаша з «Кайдашевої сім’ї» І. Нечуя-Левицького); з бігом часу стосунки людини з дияволом стали спокійнішими, навіть панібратськими (пop. опис цих стосунків у творах М. Гоголя, де гоголівський сміх — це й боротьба людини з дияволом, і втілення останнього в простій людині, що йде на компроміс зі злом); святі люди не лише не бояться диявольських каверз та спокус, а, навпаки, ловлять нечистого у горнятку води, перехрестивши його своєчасно, їздять верхи на ньому то по Єрусалиму, то по Риму (див. про це в Патерику Печерському). Поїду в Київ, помолюся. Молитва, може, прожене диявола… (Т. Шевченко); А в третій день Христос із труни встав і нам жизнь вічну дарував і сам диявол посоромлений став (П. Чубинський).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 184-185.