НОРА́, и́, ж.

1. Заглиблення в землі, вирите тваринами як житло. Лякає миша кицьку, та сама з нори не вилазить (Укр.. присл.., 1955, 215); Там, де колись.. вовки вили та лисиці нори рили, красується село Вовча Долина (Мирний, І, 1949, 179); Три дні тому.. потрапила вона ногою в тарантулову нору, і від його укусу нога розпухла (Тулуб, Людолови, І, 1957, 181); * У порівн. Десяток убогих хаток визирали із заметів, мов нори степових звірів (Вас., І, 1959, 299).

2. перен., розм. Темне, тісне приміщення. Любов та дружба промінь свій Так само кинуть крізь затвори, Як дійде голос вільний мій До вас у каторжницькі нори (Граб., І, 1959, 272); // зневажл. Взагалі житло. Озлився [дід Маківка] на весь світ, заперся у своїй норі і довго не виходив, ніхто його не бачив (Чаб., Катюша, 1960, 169).

3. діал. Джерело. Під тою ялицею б’є нора (Фр., VIII, 1952, 365).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 442.