Огида, ди, ж.

1) Мерзость, гадость. Лукаш. 148. Вийди, паноньку, до нас, викуп сі вінець у нас… Бо як не вийдеш до нас, не викупиш вінця у нас, до корчми понесемо, горівки нап’ємо, занесемо до жида, — буде, пане, огида. Лукаш. 148. Що у людей високе, те огида перед Богом. Єв. Л. XVI. 15.

2) Отвращеніе, омерзеніе. Аж огида дивитися, — таке погане.

3) Противный человѣкъ. Лучче б мені, моя мати, гірку редьку їсти, як ледачу жуінку мати, що гидко й присісти. Пошов би я поміж люде, чи Богу молиться, — як здумаю про огиду, забуду й хреститься. Грин. III. 569.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 34.