ЛУ́СКАТИ, аю, аєш, недок.
1. неперех. Розриватися, давати тріщини або лопатися (від натягання, розширення, тиснення тощо), видаючи різкі звуки. Ракети лускали високо під хмарами, розсипаючися градом кривавих іскор (Фр., II, 1950, 62); Ось капуста… Чеше трактор, тільки головки лускають… (Вишня, І, 1956, 131); // Вкриватися тріщинами; репатися. Робить [Проць] всеньке життя коло своєї латки землі, аж йому долоні лускають (Ю. Янов., І, 1954, 118); Лускають бруньки на невисоких кленах і каштанах (Собко, Стадіон, 1954, 17).
◊ Лу́скає голова́ — дуже болить голова; Лу́скати зі (зо) смі́ху — дуже весело, голосно сміятися. Дівчата лускали зо сміху, штовхаючи одна одну ліктем (Коб., II, 1956, 54).
2. неперех. Утворювати сухі, різкі звуки, схожі на розриви або тріскання чого-небудь. Край фірмана гайдук куняє, А фірман луска батогом (Фр., X, 1954, 336); Газдині лускали руками і розповідали, що патрулі забрали від хати їх газдів (Черемш., Тв., 1960, 145); Лускав інколи грім і гоготав по дебрях і верхах (Март., Тв., 1954, 304); Десь недалеко лускали безладні постріли (Кач., II, 1958, 387).
◊ Моро́з лу́скає — дуже сильний мороз. Було оце узимку, зимними деньми [днями], надворі мороз лускає (Вовчок, VI, 1956, 220).
3. неерех. Те саме, що луза́ти 1. Він там стоїть, горіхи луска (Мирний, І, 1954, 82); Дівчата в рясних стрічках лускають насіння та жартують (Гончар, II, 1959, 331).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 558.