ВИСВИ́СТУВАТИ, ую, уєш, недок., ВИ́СВИСТАТИ і ВИ́СВИСТІТИ, ищу, истиш, док. 1. тільки недок., неперех. Раз у раз свистіти, раз у раз видавати свист. Василь, збиваючи чорнобиль, висвистував (Мирний, IV, 1955, 82); Як почав я свистіти [у свисток], мати аж за голову бралася: — Та годі тобі висвистувати! (Є. Кравч., Квіти.., 1959, 81); // Раз у раз утворювати свист, проходячи крізь вузький отвір під тиском (про пару). Тим часом у чайнику почало висвистувати, шуміти й булькотати (Гур., Осок. друзі, 1946, 55); // Час від часу утворювати свист при дуже швидкому русі (про маси повітря). Різкий північно-східний вітер.. шарудить очеретами, пронизливо висвистує в гаях (Тулуб, Людолови, II, 1957, 181).
2. перех. Відтворювати свистом яку-небудь мелодію. Валентин Модестович ішов, заклавши руки за спину, тихо висвистуючи щось ліричне (Шовк., Інженери, 1956, 459); Він вистукав [щітками] і висвистів з надзвичайною вправністю ще один мотив, потім раптом почав швидко чистити мені черевики (Сміл., Сашко, 1957, 93).
3. неперех. Співаючи, видавати свист (про птахів). Соловейко висвистував, і здалека долітали веснянки слобожанських дівчат (Стор., І, 1957, 228).
4. неперех. Раз у раз утворювати свист, різко розсікаючи повітря (про який-небудь предмет). Кулі тонко і протяжно висвистували над головами (Десняк, Опов., 1951, 36).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 480.