— «О. Копиленко, тепер це вже видно, не просто випадкова, бліда зірка в якомусь другорядному сузір’ї. Це — справжня зоря першої величини, і то зоря з самостійним світлом!»

Може, для задрипанок О. Копиленко і є зоря «першої величини й то з самостійним світлом», але для нас він і гарний письменник, який подає надії. І потім: навіщо «бить стулья»? І потім: навіщо робити ведмежу послугу молодому мистецтву? Добре, що Копиленко тільки посміявся з цієї рецензії. Ну, а що, якби він «возомнил о себе»?

От до чого доводять гасла вульгарного марксизму. І коли Шмигельський скаржиться в тій же «Пролетарській правді», що не знає, за ким йому йти, ми його розуміємо і співчуваємо йому. З одного боку, він читає газетну замітку, з якої довідується про асигновку державою мільйона карбованців на видання усього Л. Толстого, а другого — йому пропонують покинути вивчення англійської політекономії, бо й без неї ми можемо розпізнати класовий підход Могилянського. З одного боку, він чув, що Жеромський за свій «більшовицький» роман «Перед весною» одержав від президента Польщі прекрасну віллу, з другого — йому втлумачують, що талант — це вигадка «Олімпу», і цього таланту розумний політик ніколи не буде задобрювати на бік свого класу, бо справжня художня література це та, що на паркані.

Наші «критики» не хочуть розуміти такого простого й давно відомого факту:

— Лопе де Вега написав у свій час більше в сто раз, ніж усі взяті вкупі сьогоднішні пролетарські письменники. Отже, було що читати, було й чим задовольнити потребу читача. Але він, Лопе де Вега, був талант, і тому його читали, і тому він зробив для свого класу стільки, скільки ми всі разом, очевидно, не зробимо.

Наше завдання підготовити відповідний грунт і відповідну атмосферу, що в ній і виросте наш, хоч би маленький, Лопе де Вега. Бо, як показує дійсність, тільки він виконає в мистецтві історичну роль, тільки він дасть для свого класу те, чого цей клас вимагає.

Отже, резюме:

— З кризою пролетарської літературної творчості намітилась уперта боротьба за існування цієї ж таки пролетарської літературної творчості. Найлютішим ворогом пролетарського мистецтва є ідеологія зі столипінських «отрубів». Робота її невидимих агентів зробила вже своє діло. Вульгарний марксизм продукт цієї роботи. Отже, боротьба з вульгарним марксизмом стоїть на черзі дня, як актуальніше питання.

Молода українська інтелігенція сьогодні є прихильник Радянської влади. В боротьбі двох сил вона приймає активну участь, але не як цілком ізольована організація, а як до певної міри диференційована група «сили, покликаної ліквідацією старого ладу». Частина з неї, менш витримана, пішла за вульгарним марксизмом.

* * *

Розділ «Дві сили» скінчено. Тепер ми перейдемо до деталізації деяких моментів, не зовсім ясних нашим читачам. Ми вважаємо за потрібне з’ясувати нарешті, що ми розуміємо під психологічною Європою, як ми дивимось на формалізм, яким нас докоряють, і т. д. Ці питання не менш цікаві, а тому й дозвольте перейти до дальшого розділу.

Психологічна Європа

Завдання дослідника-марксиста — взяти
на облік усі особливості розвитку, все складне
взаємне переплетіння дійових осіб і впливів.
З «Абетки комунізму»

Ми вже казали, що тов. Пилипенко, сповідаючи вульгарний марксизм у мистецтві, об’єктивно творить волю ворожої собі соціальної групи. Ми підкреслюємо об’єктивно, бо ж смішно припускати, щоб людина сама собі хотіла зла, бо інакше абсурдно було б переносити питання саме в таку площину: ми маємо справу не з випадковим громадянином, а з одним із видатних комуністів.

Але відкіля цей вульгарний марксизм?

Він, безперечно, витікає з основної помилки лідера масовізму:

— Тов. Пилипенко вважає, і без усяких застережень, що наше селянство є потенціальний пролетаріат.

Хто з нас не чув од нього цієї формули? Скільки разів подано було її на плужанських вечорницях! Якою чудовою симфонією звучала вона кілька років.

Діалектика є революційний нерв марксизму і в той же час є логіка протиріч. «Все тече», як казав стародавній філософ Геракліт. До руху, коли річ буває в процесі становлення, треба прикладати формулу: «або так, або ні». Селянство в умовах буржуазної державності в своїй незаможницькій частині є, безперечно, потенціальний пролетаріат, цебто воно, не будучи пролетарським класом, має тенденції зробитись ним.

Але чи можна цю формулу прикладати й без усяких застережень до всього селянства й до того ж в умовах нової економічної політики?

Оскільки ми вступили в фазу «непу», оскільки ми не ставимо перед собою завдань великого капіталу — експлуатувати й, нарешті, спролетаризувати цю дрібнобуржуазну прослойку, оскільки ми даємо широкий простір для розвитку цієї ж таки дрібної буржуазії. Іншими словами:

— Ми не тільки не розоряємо маленького хазяйчика, навпаки — дбаємо, щоби він якомога безболісно пережив період накоплення багатств.