Ми просимо читача вдуматись у ці дві цитати і сказати нам по щирості: чи можна так поводитись зі своїм опонентом, як поводиться тов. Пилипенко, і чи не високомірно він ставився до своєї аудиторії: мовляв, все одно не втямлять?
Ми говоримо про закони художнього розвитку, а Пилипенко — про закони існування мистецтва в узькому значенні цих слів.
Ми говоримо про романтизм, реалізм, а Пилипенко про народження, розквіт, занепад та смерть.
Як бачите, наше «замкнене коло» нічого не має спільного з його «замкненим колом». Як бачите, це просто некрасиве поводження з матеріалом. Як бачите, це просто ставка на «дурачка».
Отже, оскільки ми ніде не говорили ні про «народження», ні про «смерть», остільки ми не могли сказати й що «пролетарське мистецтво зміниться мистецтвом безкласової доби внаслідок революції». Все це продукт гарячої фантазії тов. Пилипенка.
Що буде через якусь тисячу років із мистецтвом — ми не знаємо й нас це зовсім не цікавить.
Ми говоримо про період переходової доби й говоримо, що мистецтво цього періоду підлягає тим же законам розвитку, що й буржуазне. Які це закони — ми вже сказали вище.
В тій же статті Троцького, що з неї цитує наш опонент, сказано так:
— «Художня творчість є завжди складна перелицьовка старих форм під впливом нових товчків».
Що це значить? Чи не те ж саме, що кажемо й ми? Наші «романтизм», реалізм і т. д. і є ця «складна перелицьовка». Отже, треба було б тов. Пилипенкові, замість демагогувати й накидати нам «розквіт, занепад і смерть», уважніш читати того автора, з якого він береться цитувати. Намагаючись обвинуватити нас в ухилі від матеріалістичного світогляду, наш опонент тут же показує свої слабкі сторони. Цікаво спостерігати, як голова «Плугу» борсається в матеріалі. Більш вдячної ролі, як заперечувати «напищеного» Хвильового, що вбогість свою весь час ховає за красиві фрази та календарні афоризми, — і придумати важко. А от піди ж, і ця роль не під силу.
Бо і справді: як ми подали «романтику вітаїзму»? — Як антитезу до мистецького ліквідаторства. Невже треба надавати так багато значення тому, що «вітаїзм» звучить так, як «біологічний віталізм»? Недарма ж ми, щоби не наводити на гріх своїх супротивників, свідомо зробили помилку, викинувши «л». Не так давно «пресловутий» Шпенглер робив спростовання: в його поняття «релятивізму» втискували зовсім інший зміст, ніж той, що його він мав на увазі. Наш сьогоднішній реалізм, зі слів Воровського, можна майже ототожнювати з матеріалізмом.
А хіба Августин Блаженний, цей типовий ідеаліст, не називався у свій час реалістом? Справа ж не в назві, а що під цією назвою ховається. Звичайно, Кант був формалістом, звичайно, Шкловський проповідує ідеалізм. Але при чому тут ми? Де, в чому наша теорія подібна до біологічного віталізму, що, як відомо, «фетишизує окремі сторони процесу»? Відкіля це видно, що ми, як іоніти, кажемо: «в начале бе слово»?
Один той факт, що ми не мислимо в класовому суспільстві безкласового мистецтва, розбиває всі наклепи на нас у формалізмі. Треба ж все-таки відповідати за свої слова, навіть тоді, коли їх висловлює і «масовий» критик. Тим більше це треба сказати про Пилипенка як ідеолога масовізму. Варто було йому кинути дві-три фрази, як уже його безталанні учні підхопили:
— «Нове об’єднання, — пише про нас т. Щупак. — («якщо воно утвориться») (утворилось!! — М. X.), яке висовує примат форми над приматом ідеології, буде цілком на руку оплічникам».
Хоч у нашого друга, як бачите, і багато претензій, але ми глибоко переконані, що він стільки розуміється в формалізмі, скільки ми в писаризмі. Чи, може, і його збентежив Троцький? Коли це так, то да навчиться він читати його:
— «цілком справедливо: по одних лише принципах марксизму ніколи не можна судити, відхиляти чи приймати твір мистецтва. Продукти художньої творчості повинно, в першу чергу, судити по їхніх законах, цебто законах мистецтва. Але тільки марксизм здібний вияснити, чому, відкіля» і т. д.
Хіба ми не те ж саме кажемо? Художній твір треба «судити в першу чергу по законах мистецтва». І це зовсім не значить, що ми висовуємо «примат форми» над «приматом ідеології», що ми хочемо «підупасти на руку оплічникам». (Ну і словечко! Без п’яти хвилин не «опричники». Тільки товариш Щупак і міг придумати його). Щоби розібратися в тому, що говорить у даній цитаті Троцький, треба, звичайно, не бути вульгарним марксистом і трохи розумітись в діалектиці.
Коли плужанин, хоч би й київський, припустім, напише якийсь твір, то ми, перш за все, мусимо подивитись і сказати собі: що він написав — репортерську замітку чи художній твір.
— Ми маємо право (і саме як марксисти) зробити це?
— Очевидно, маємо, інакше ми не знали б, з ким познайомились, чиї думки здобули честь вислухати.
В чому ж тоді питання? При чому тут формалізм і «примати»? Коли подивитись на справу уважніш, то будемо мати таку картину: в той час, як Хвильовий «дразниться» календарними афоризмами, його супротивники приймають це за чисту монету й собі намагаються форснути «вченими приматами».