Винищувальні батальйони, про які досі ніхто не чув, диверсійні групи, що будуть закинуті до ворога в тил, маршові роти, що незабаром покинуть це місто, — всі вони починають своє життя тут.

Від цигаркового диму не продихнути в тісному коридорі, де збились історики, філологи, географи. Кожен почуває себе так, як перед складанням важкого, найтруднішого екзамену. І, як під час екзамену, нерви студентські напружені до краю, вся увага на двері, за якими засідає комісія, всі погляди на того, хто виходить звідти. Коли вийде, обтовплять його, зазирають у вічі і по блиску очей розгадують, що все гаразд, і жартівливим хором вітають:

— Годен!

І вже ті, що пройшли комісію, приймають його до себе, бо вже він їхній, він брат, друг по життю, а може й по смерті. . А буває, що вийде і очі невловимі. До нього:

— Ну як?

А він пробує щось пояснювати. Що й тут, у тилу комусь треба. І хвороби. І те, се. Він шукає в них співчуття, але йому ніхто не співчуває. Від нього відсахнуться мовчки. І він піде, і його вже для них нема.

— Слідуючий!

Той, хто готується зайти, тримає напоготові комсомольський квиток і в ньому — свою відстрочку, свою студентську броню. Звичайнісінька довідка, звичайнісінький собі аркушик паперу, а якої він набув сили сьогодні, як багато він важить у долі кожного з них, хто прийшов сюди! Збережеш цей папірець при собі — і зостанешся поза вогнем, продовжуватимеш навчання, а покладеш його отут на столі у райкомі — і вже ти не студент, а маршовик, піхотинець або сапер, і вже дорога тобі туди, де чорним ураганом бушує війна, де становище гірше Хасану і Халхин-Голу, де такі, як ти, зараз підривають себе на останніх гранатах в прикордонних бетонованих бункерах.

Першими комісію пройшли парторг факультету Дядченко, профорг Безуглий, члени комсомольського бюро, в тім числі й Спартак Павлущенко, що якимось чином уже здобув собі тут право розпорядника, право позачергово входити й виходити з кабінету. Щоразу він з’являвся перед товаришами все з більш заклопотаними виглядом, серйозний, мовби аж пригнічений тягарем своїх нелегких обов’язків. Користуючись своїм правом, він спробував був провести без черги на комісію котрогось з педінституту, сказавши, що це персональний стипендіат, але в коридорі піднявся на диво дружний галас, що всі, мовляв, тут перед райкомом однакові, всі комсомольці, — отже, давай рівність! Павлущенка присоромили, а того таки не пустили, ішли одним потоком — стипендіати й не стипендіати, відмінники й троєчники, хлопці з блискучими біографіями й не блискучими.

В один із своїх виходів Спартак, загледівши серед тих, що ждали в коридорі, худорбасту, сутулувату постать Духновича, був щиро цим здивований:

— І ти тут?

— А що ж, як я: в бога теля з’їв?

— Ну, теля не теля. Але від тебе, з твоїми настроями… правду скажу, не сподівався.

— Які ж настрої? — закліпав своїми безвіїми очима Духнович.

— А в фінську ж ти відмовився йти? Пам’ятаєш, що ти сказав, як у лижний батальйон набирали?

— Я вже забув.

— А ми не забуваєм.

— Фінська — то інша річ, — сказав Духнович і відбувся хмурим жартом: — Там холодно, я мерзлякуватий.

— А тут, гадаєш, буде тепло?

— Скоріше навіть жарко… Та як уже не буде.

Проходячи мимо Колосовського, який помітно нервувавсь у чеканні свого виклику, Павлущенко щоразу надуто відводив погляд убік, мовби даючи цим зрозуміти, що він не згоден з його присутністю, що краще Богданові б не стояти тут серед добровольців біля цих заповітних дверей.

Колосовському випало зайти до кабінету одним з останніх. Йому здалося, що комісія зустріла його так, ніби тут щойно була мова про нього. Насторожені. Офіційні.

Повногруда, середніх літ жінка, з яскравими соковитими губами, з мушкою на щоці і тугим акуратним кільцем ще не посивілих кіс на голові, сидячи за столом, тримала в руці Богданову заяву, але вже дивилася не на неї, а на Богдана, уже він був предметом її вивчення. Мовчки дивилася на нього, і, як йому здалося, в примружених, холодних очах її затаїлась неприязнь, підозра.

Крижаним голосом запитала:

— Колосовський Богдан Дмитрович?

Він кивнув чомусь аж сердито: так точно, мовляв.

— Ви, отже, виявили бажання йти добровольцем в Червону Армію?

— Виявив.

— В окопи? Під кулі? Під танки? Туди, де — зовсім не виключено — чекає вас смерть? Ви на все це зважили?

— Так, зважив.

— Ми віддаємо належне вашому патріотичному намірові. Але якщо ви при цьому погарячкували, піддались загальному настроєві, виявили просто юнацьку поспішливість, то ще не пізно забрати заяву назад: ось вона.

Жінка поклала Богданову заяву на самий край стола.

— Ні, я не забираю.

— Подумайте. Добре подумайте.

— Про це я подумав раніше.

Праворуч від жінки сидить по-армійському випростаний бритоголовий мужчина в цивільному, за ним — смаглявий військовий з сивиною на скронях, з мішками втоми під очима. В петлицях — шпали: комісар. Обидва вони — і бритоголовий, і комісар,ѕ не втручаючись у розмову, уважно слухали відповіді Колосовського. Коли він відмовився забрати заяву, жінка з мушкою, мовби підцьвохнута його впертістю, накинулась на нього з новими запитаннями: