Таня знову взяла Богдана під руку, і вони разом з Степурою та Духновичем пішли далі. Ішли і вже ніби не впізнавали знайомих кварталів, вулиць, будинків. У вікнах квартир уже чиїсь руки зсередини обклеюють шибки смужками паперу навхрест, всюди вони біліють як цифри «XX» — двадцятий вік… А в подвір’ях мешканці будинків беруться рити щілини, схованки від бомб — такий наказ штабу ППХО.

Біля студентського гуртожитку Гіганта побачили маленького червоноармійця; з квачем у руці, він саме наклеював на стіні будинку свіжовіддруковане, набране чорним великим шрифтом оголошення.

Підійшли, стали читати. Наказ про мобілізацію. Слово до людей, яких війна першими кличе під кулі. Роки, роки, роки…

— Всі брати мої підпадають, — глухо промовив Степура.

— І родичі теж.

— А мій батько уже давно там, — сказав Духнович, батько якого був військовий лікар. — Певне, тепер і матір закличуть, вона буде потрібна. Один оце я тільки — ні в тин ні в ворота…

— Гадаєш, нас чаша ця обмине? — сказав Богдан, і Тані почулася злість в його голосі. — Чи ми вибракувані?

Духнович розгублено закліпав очима:

— А відстрочки? — його худе, ластувате, з рудими бровами обличчя виказувало тривогу і подив. — У нас же відстрочки до закінчення університету!

— Які тепер відстрочки, — нахмурився Богдан і глянув на Таню: — Де ж нам пообідати?

— На фабрику-кухню, — запропонував Степура. Обідати вони пішли втрьох, без Духновича, який ледь кивнувши їм на прощання, понуро почвалав до трамвайної зупинки, більше звичайного зсутулений, перекосоплечений під вагою портфеля.

3

В темряву занурилось місто.

Здається, ніколи не було так темно, як в оці перші затемнені ночі. Осліпло темне громаддя будинків, таємничістю наповнились парки, сквери. Чорне небо нависло над містом, дивуючи своєю незвичною зоряністю городян, з яких мало хто спить у цю ніч.

На дахах будинків — пости. Пости й на землі. На кожну смужку світла в вікні — свисток міліцейський.

З глибини вулиць трамваї повзуть із синіми фарами в лобі. І люди підсинені пробігають. Моторошним стає обличчя людини, що потрапляє в смугу цього мертвотно-синього, при землі повзучого світла. Майне перехожий; прогуркоче трамвай; з диким вереском промчить кудись колона криваво-червоних пожежних машин.

Не листоноші — розсильні військкоматів з жмутками повісток в руках шугають цієї пізньої години від будинку до будинку, від під’їзду до під’їзду. В найглухіших завулках лунають чіткі їхні кроки, чути, як один, зупинившись перед будинком, голосно питає двірника :

— Який номер?

А через вулицю інший розсильний допитується так само вимогливо, нетерпляче:

— Номер, номер який?

В усіх районах міста в тисячі квартир стукає війна, вручає повістки.

Тільки до студентських гуртожитків розсильні не завертають. Студенти поки що можуть спати спокійно — у них броня до закінчення університету. Одначе й студентам тепер не спиться.

В комендантській істориків біля телефону позмінне чергують озброєні комсомольці, при вході до гуртожитку маячить вартовий з протигазом, з гвинтівкою. Не учбова дрібнокаліберка — справжня бойова гвинтівка в цю ніч у студента на плечі. Комендантська відтепер іменується штабом — вікна в ній щільно замасковані студентськими ковдрами. Старшим тут Спартак Павлущенко, член факультетського комсомольського бюро, відповідальний за тсоавіахімівську роботу. Під час фінської він потрапив був у лижний батальйон, і хоч до фронту так їх тоді й не довезли, проте на факультет він повернувся мовби фронтовиком, і відтоді його бачили по всіх президіях, де він сидів з виглядом втомленого боями ветерана. Відтоді ж на правах людини майже військової Спартак носить оцю гімнастьорку і портупею та пояс з мідною командирською пряжкою, що поблискує на ньому й зараз. Щоправда, для повноти враження йому трохи не вистачає росту, — ростом він чи не найменший на факультеті, зате солідності хоч одбавляй, вона в нього в усьому: в ході, в повороті голови, в мерзлякувато піднятих плечах, в ліктях, відстовбурчених на якийсь особливий начальницький манір.

Коли в комендантській задзеленчить телефон, Спартак прожогом кидається до нього:

— Історики! Штаб МППО слухає!

І, припавши вухом до трубки, слухає з таким виглядом, ніби з ним зараз розмовляє щонайменше нарком. Повне рожевощоке обличчя Спартакове в цю мить зосереджене, сірі застиглі очі сповнені рішучості й готовності виконати наказ.

Час від часу він виходить з комендантської і, лунко клацаючи підборами чобіт по вестибюлю, йде перевірити пост, виставлений біля входу до корпусу. На посту зараз — Слава Лагутін, надійний комсомолець, якому Спартак не має підстав не довіряти, але його дратує, що біля Лагутіна весь час крутиться Мар’яна Кравець, ця чорнява їхня красуня, що не могла нічого кращого придумати, як прибігти з дівочого гуртожитку в такий час і в таке місце на побачення…

— Я тобі вже казав, — дражливим тоном звертається до дівчини Спартак. — Пост — не місце для побачень.