«Сивков, чуєш? Уставай! Почалось!» А він — здоровенний, дві порції з наказу командування одержував — ніяк вірити не хоче, — все головою в подушку.
В цей момент тривогу заграли. Всі посхоплювались, вискакують хто як, а я все пілотку не знайду. Так без пілотки й вискочив. Прибігаю до конов’язі, бачу, один мій кінь харапудиться біля афішки, а другий уже зірвався, гасає аж біля казарм. Кругом метушня, галас, ну, що ти хочеш — війна. Я вхопив чийогось коня та до свого, накинув посторонки і з гарматою — в парк! А в передку гільзи холості; і в нас усіх жодного патрона бойового — все холості в підсумках, з самим порохом. Для учби! Горобців лякати! Склади снарядів поруч, склади величезні. І тай, знаємо, боєприпасів сила. Коли, було, стоїш там в караулі вночі, то аж моторошно. Що, думаєш, як вибухне? До хмар летітимеш! Кинулись ми тепер до тих складів, а вартовий не підпускає. Бачить же, що свої і що коїться щось не те, летять із-за Бугу снаряди, але ж — устав! Без начальника караулу не підпущу — і все. Станемо наближатись до нього, а він як дасть, дасть бойовими вгору: «Не підходь!» А начальника караулу вже вбито, і ніхто того вартового зняти не може. Лише коли підбіг командир дивізіону, — відкрили склади, беремо бойові припаси — і вогонь за Буг! Доки й житиму, не забуду того дня. Нас полягло, але й їх наклали — чорно. На дроті висять, в дроті лежать, позаплутувались. Вся смуга кордону, правду тобі кажу, була завалена, як жаб’ям, тими першими фашистами. І відтоді оце з боями аж сюди відступаємо. Бачили вже, як і не фанерні — бойові їхні танки горять від наших влучань. В одному місці вони обманом на нас танки пустили в червоних зірках, думаємо — наші! На поміч! А тоді як обкосили нас з кулеметів, ну й ми ж їм потім дали… Ніхто не скаже, що ми, артилеристи, погано присягу виконуєм. Так уже за цю землю чіпляємось, так уже її держимось — кожен вершок її з кров’ю у нас видирають.
Артилерист змовк, помовчав, прислухаючись з-під плащ-палатки до віддаленого гуркоту канонади, до лісу, який все ще плюскотів, стікав у темряві дощем.
— Підкріпивсь? — звернувся він до Духновича, коли той дожував свій розкислий хліб. — Це ще нічого, хліб як хліб, я он у тридцять третьому всю весну бур’яном харчувавсь. Насічу, було, лободи та в казан, заллю водою і варю.
— А ви що… без матері?
— З усієї сім’ї один я тоді вижив. Пухлий, ноги в водянках, а якось вижив. Трудна була весна, ох трудна. Куди не зайдеш — пустки… Вікна повидирані, і в хатах пустками тхне… Кому б наче я потрібен, а настане ніч — защіпаюсь у хаті на всі защіпки: страшно! Сам не знаю чому. Ну й те ж подумати — хлопчак… А коли стали хліба поспівати, візьму, було, наволочку та ножниці — і в поле. Жито високе, вродило тоді не гірше, як цього літа. Заберусь в гущавину, щоб об’їждчик не побачив, і нишком наріжу, настрижу тих колосків повну наволочку. Багато хто ходив тоді отак стригти колоски, і їх об’їждчики ловили, називали «куркульськими парикмахерами», хоч ніякі вони й не куркулі, а просто голодні люди. Вернуся додому, натоплю піч, вигорну попіл прямо на долівку — не до чистоти було! — а на черінь насиплю колосків, насушу, перетовчу і тоді вже спечу з них собі коржів. Колоски були ще зелені, і коржі з них теж виходили зелені та гіркі, але наїсишся — і живіший.
— Стільки пережити, — сказав Духнович. — А втім, це, здається, не заважає вам бути зараз добрим солдатом.
— Я собі так думаю, товаришу: Батьківщина, вона не тільки для тих дорога, хто все життя паски їв…
«Виходить, це я все життя паски їв, — подумав про себе Духнович. — А чим віддячую? Цей ось грудьми проти ворога стоїть, а я? Що я в порівнянні з ним, який стільки витримав і стільки ще витримає?..»
— Скажіть, — запитав він Решетняка, — чи бувають у вас такі хвилини… хвилини розпачу такого чи злості… що й жити не хочеться?
— Звісно, всяк буває. Хіба легко дивитися, як здаєм рубежі, як плюндрує ворог нашу землю радянську. Побачиш вночі небо в пожежах — так все закипає отут. Не злий я натурою, а тепер так хотів би стріляти, щоб жодна куля мимо не летіла, щоб кожен снаряд фашиста по черепу влучав… Ось і сьогодні день був скажений який. З ходу німець хотів прорватись; і, мабуть, таки прорвався б; мабуть, і в оцьому лісі фашисти вже ґелґотіли б, якби не наш артвогонь.
Він став докладно розповідати про сьогоднішній бій, про втрати, на батареї, про те, скільки снарядів було випущено, а Духнович, притулившись до нього, зігрітий вогким розпареним теплом його твердого плеча, вже ледве чув його крізь дрімоту, таку солодку після двох безсонних ночей. А потім і зовсім не стало йому чути Решетнякових слів, бачив лише буйні садки під селом, гармати вкопані, а біля них метушаться люди, зарослі, аж чорні від спеки та кіптяви, носять бігцем ящики із снарядами, заганяють снаряди в стволи, і серед тих, що тут трудяться, він бачить знайому постать Барбюса із скаткою через плече, а поруч із ним працює біля гармати і оцей новий товариш його — артилерист Решетняк.