Їх бігцем одводять від ешелону вбік. На ходу озираючись, бачать за собою Помпею, новітню, розвировану вогнем Помпею — в образі щойно розбомбленої станції, бачать безліч освітлених пожежею колій, палаючі вагони, цистерни, склади… Всюди вибухи, тріскотнява, вже зовсім неподалік беруться полум’ям вагони, може, навіть ті, в яких вони щойно їхали. А небо гуде.

Розташовують їх по садках, по городах, поки кінчиться наліт. Аж тут, трохи отямившись, намагаються розібратися в цьому стугонливому космічному хаосі, що їх оточує.

Знов шаленіють зенітки. Прожектори ганяють по небу, по хмарах рідких, високих. Як руки війни, рвонуться вгору, охоплять усе небо, схрестяться, на мить якусь зупиняться в хмарі світлим вогняним кулаком, вкоротяться й зненацька щезнуть, сіючи тривогу. І вже в іншому місці ніж прожектора знову з’явиться, помацає, поповзе по небу, то заспішить, то повільно охопить хмару, наче докопується, чи є там що. А ще за мить в небі виростає цілий ліс прожекторів. І ось на самому вістрі одного з них раптом зблиснуло щось біле, сліпуче. І вже зникло все, і над безкраїм хаосом тьми зостається тільки вона, ота цяточка — людина у нічній високості. На вістрях прожекторів людина, дюралюміній і бомби…

15

Ще раз прийдуть до табору дівчата, і мати Духновича прийде.

Буде це наступного дня після відправки батальйону на фронт. Між деревами біля знайомої табірної арки стануть чекати, розглядаючи натовпи інших жінок, згорьованих, заплаканих, з дітьми, з оберемками щойно переданої їм з табору чоловічої одежі.

— Мамо! Мамо! Тато передав ось мені свою розчіску! І поясок…

Біля Тані прошмигнуло хлоп’я в батьковій кепці, що насувається аж на очі, мале, кирпате, в одній руці — затиснутий гребінець, в другій — пасок від штанів. Дівчинка років десяти несе матері, ледве обіймаючи рученятами, цивільну батькову спадщину: фуфайку, штани робочі, черевики, зв’язані міцним сирицевим шнурком…

В таборі ще людніше, ніж було в неділю. Повен табір чоловіків! Видно, як їх стрижуть, перевдягають, роздають казанки, каски, нові сірі шинелі. Але де ж студбатівці? Чи загубилися в цьому вирі людському, чи… Попросили через вартового, дізнатися про своїх.

Ждали.

Діждалися:

— Нема таких!

Студбат у цей час був уже за Дніпром.

Залізниця для них кінчилася на тій розбомбленій станції, де застав їх наліт, далі до фронту добиралися пішки. Ішли решту. ночі, не присідаючи, не знаючи, де йдуть, куди їх ведуть командири. Тільки по тому, як тривожно жевріє небосхил попереду, по скопищах військ на шляхах почувалося, що війна вже десь близько.

Коли розвиднілось, один із студентів впізнав ці місця. Виявилось, що йдуть шевченківськими місцями чи десь недалеко від них, а верби, що так розкішно хиляться понад ставками, — це, може, ті самі, що були описані ще Нечуєм-Левицьким. Ранок народився у росах, у зелених буйнощах левад. Весь край засвітився соняшниками, що могутньо розвертаються своїми тугими коронами для цвіту. Картоплі по пояс. Прядива по балках густі, непролазні. Все буяло, все наливалося життєвою силою в цю благодатну пору раннього літа. Здавалось, земля тут прагне нестримно виявити всю свою щедрість, порадувати людей усім найкращим, що тільки може їм дати. Цвітуть картоплі, і мак по них цвіте. Соняшник вигнався під стріху, і кручені паничі по ньому в’ються. Левади ваблять холодками зеленими, водою ставків блищать, розкидаються на півбалки шатрами верб, яворів, кущами калини.

В садках біліли хати дивної краси. Що не хата — то витвір мистецтва, скільки хат, стільки й доклало рук художників та художниць народних! Одна підведена червоним, друга — синім, та вкрита соломою, сусідня — очеретом з чепурними китицями по вуглах і тугим гребенем зверху; в однієї наличники на вікнах голубі, а в другої — по голубому ще й червоненькими візерунками розмережано. Ніби змагалися в красі. І всі білі-білі, ще не оббиті дощами, чисті, святкові. Не для війни, для щасливого літа, видно, білились.

Коли сонце підбилось, зробили нарешті привал. Хлопці сиділи на згірку край шляху, милуючись селом, що біліло внизу по долині.

— Геніальною була та українська жінка, яка першою отак побілила хату, — заговорив до хлопців Степура. — Гляньте, яка он чепурненька визирає по той бік дороги з садка. Була б вона рудою мазанкою — дивитись би не захотів, а так очей не відведеш. І як гармоніює оте біле із зеленню верб, із рожами червоними, із барвою неба. А якою гарною стає така біла хата вночі, при місяці, коли тіні від гілок помережать її… Яку це душу треба мати, щоб догадатись і такою білою зробити свою оселю, який треба було мати від природи високий смак естетичний.

Навіть далекий від поетичних розчуленостей Дробаха — і той змушений був приєднатись до Степуриних міркувань.

— Справді, тут що не хата, то окрема індивідуальність, — говорив він, наминаючи пирога, яким встиг десь запастися в селі. — І оце, що не по ранжиру стоять, теж здорово. Та тут, та там, як влита в ландшафт.