— Млеко! Яйка!

Вдень було жарко від спеки, а ночами від пожеж, від гарячих руїн розбомблених станцій. А вони, завойовники світу, йшли і йшли і, вилітаючи з куряви шляхів, розжахували по селах жінок, виповнювали ґелґотом подвір’я, пожадливо розтікалися по садках, по городах, і навіть вгорі на гіллях садків, на червоних, ніби кров’ю обкипілих вишнях, було видно їхні розкарячені ноги і сіро-зеленаві, кольору гусені, мундири. І це таки була гусінь — гусінь розміром з людину.

Студбат ще був далеко від цього всього, ще не пашіло на нього розігрітим повітрям фронту. Навлежки й з коліна стріляли на стрільбах по давно пробитих мішенях — туполобих касках уявних фашистів, кололи штиками ті самі опудала, що їх безліч разів уже було переколото курсантами піхотного училища та різними контингентами запасників, що проходили в цьому таборі літні перепідготовки.

Може, тільки в тому й була різниця з мирним часом, що навчання проводилось прискорено, в гарячковому темпі, дисципліна була ще суворішою, а сурми раз за разом сурмили над табором тривогу.

Без звички студбатівцям важко було витримувати цей режим. Цілоденні навчання, шагістика, кушпела, спека, а вночі — пости, наряди, тривоги. Та навіть у найтрудніші хвилини, коли всі були замордовані цим, Колосовський не давав собі розкиснути, щораз пришпорював себе нещадною думкою:

«А там, на фронті, легше?»

Почував сором, що він ще не там, в окопному університеті, серед невідомих своїх братів та ровесників. Адже ж ішов він туди, а досі ще тут, на такій відстані від фронту. Щоб не так гризло сумління — всю душу вкладав у суворі табірні статути, в штиковий бій, в стрільби й тактичні заняття, нерідко перевершуючи в цьому й самих учителів — сержантів надстрокової служби, цих справжніх богів крутої табірної науки. Було щось заразливе в цій науці, вона розворушувала в Богданові честолюбство, і хоч ніяково було перед товаришами, але ловив себе на тому, що й приємність відчував, коли доводиться робити з шеренги три кроки вперед і вислуховувати перед всіма командирську подяку. Особливе дістав задоволення, коли якось в таку мить, стоячи перед строєм на вечірній повірці, піймав на собі погляд Спартака, погляд, сповнений ревнивого подиву: як це так, що не я, а ти стоїш перед строєм і вислуховуєш похвалу?

Зате на політгодині, коли треба було читати фронтове зведення, це робив завжди Спартак. Невдячним, щоправда, було це заняття, тяжко було читати, але він читав першим випивав неминучу чашу гіркоти: «Після упертих боїв здано… Після жорстоких боїв залишено…» Внутрішні райони країни, які ще вчора видавались недосяжно далекими для ворога, сьогодні ставали аренами битв.

В першу ж неділю прийшли до студбатівців дівчата. Тільки кінчилась політгодина, вартовий прокричав з-під грибка:

— Колосовський, на лінійку! Лагутін, на лінійку! Закохані, всі на лінійку: дівчата за табором ждуть!

І не тільки ті, кого викликали, але всі, хто був у цей час вільний від нарядів, кинулись радісно на вихід, бо це таки стосувалося всіх, це ніби послав дівчат до них на побачення сам університет, саме їхнє недавнє вільне й безтурботне студентське життя.

Дівчата стояли за вхідною аркою під деревами, осипані пелюстками сонця, що просівалось на них крізь листя.

Богдан ще здалеку помітив між ними Таню. Всміхаючись, пішла йому назустріч, притискаючи букетик польових квітів до грудей, маленька, зіщулена його Тетянка. Бачив спершу усмішку її, ясну, неповторну, і лише згодом помітив, що боса зупинилась перед ним, а босоніжки тримає в руці. Ноженята закурені з дороги, пилява ще лежить на обцьвохканих бур’янами тугих загорілих литочках.

— Пішки?

— Та ні, трохи й під’їхали. На, візьми, — вона подала йому квіти, серед яких найбільше було васильків та волошок, саме того польового зілля, яке він любив. Він почав вдихати, жадібно втягуючи ніздрями густі пахощі степу.

— Де назбирала?

— А там, понад шляхами, як ішла.

— Втомилася?

— Трішки.

— Ех ви, піхота!

Він чув, як голос йому зривається від ніжності, що переповнювала зараз його.

Ніколи ще не була вона для нього такою дорогою. Тільки тут відчув, яким убогим був би без неї, без її усмішки, без цієї відкритої безоглядної відданості, що привела її сюди. Звичайнісінька дівчина, що була, може, навіть непоказна для інших, для нього вона виділилась з-поміж усіх людей, яких знав і знатиме, і вже стала найріднішою, незамінимою з цією безконечною ласкавістю погляду, з маленьким носиком і ямочками на щоках, з п’янливою принадою знайомих, призначених йому для поцілунків груденят… Йому стало чомусь до болю жаль її, жаль, що він може зробити її нещасною, адже його смерть розбила б і їй життя, розбила назавжди. І якщо він хотів би не загинути у війні, то хотів би цього насамперед для неї, для її щастя. Усміхаючись, дивився, надивлявся на все оте, що вона принесла йому в ясних своїх оченятах.

— Чому додому не поїхала?

Губи її здригнулись винувато. Так, збиралася ж, а не поїхала… Не сміє навіть і сказати йому, що зосталась тут ради нього, щоб бути до нього ближче. І хіба не винагородила її доля за це? Ось він знову стоїть перед нею. Стоїть, осмалений сонцем, острижений і мовби ще більше витягнутий та схудлий у своєму новому військовому вбранні, в новій, з червоною зірочкою пілотці. Військове йому личить, в ньому є військова жилка, передалась, мабуть, від батька. Стрункий, високий, навіть і на каблуках вона сягала йому лише до плеча, а зараз і зовсім перед ним маленька. Скільки за ці дні передумала про нього, після розлуки він ще більше виріс в її очах! Почуття іі до нього заполонило всю душу, вона весь час тепер ходить, мовби засліплена ним. Іноді їй здається, що вона стала жорстокою для всіх, крім нього, не поїхала ось до батьків у такий час; ловила себе на тому, що про рідного брата згадує в ці дні менше, ніж про Богдана, хоч брат у неї льотчик, вже він десь у самім вогні, вже, може, й живого нема…