В такий час при сонці дорогу переходити вже небезпечно. Відступивши трохи назад, в глибину соняшників, ми робимо привал. Отут і переднюємо серед пилюки, під ковпаком цього непорушного неба. Зморені переходом, товариші сідають, роззуваються, — треба дати перепочити ногам. Німець теж сідає і, за прикладом інших, стягає з себе офіцерські свої, десь пошиті в Німеччині чоботи.
Заградотрядникові не терпиться. Киваючи на німця, він запитує мене, яке буде розпорядження щодо цього типа.
— Допитай, — кажу я Духновичеві.
Духнович, який найкраще з-поміж нас знає німецьку, охоче бере на себе обов’язки перекладача. Під час допиту з відібраних документів з’ясовуємо, що це тиловик, офіцер хімслужби дивізії гірських стрільців, яка вже наступає десь попереду, розгортаючи удар на Ногайські степи. Що особливо вразило нас із Духновичем, вчорашніх студентів, так це те, що цей наш бранець ще недавно теж був студентом і, як і ми, не закінчив курсу, бо під час гітлерівського походу на Францію одягнув військову форму.
— Колега, — звертаючись до мене, каже насмішкувато Духнович. — Хоч «Гавдеамус ігітур» з ним заспівуй.
Однак не до співу тут ні йому, ні нам. Духнович, ставши знову серйозним, розпитує полоненого про різні важливі для нас подробиці. Ми з танкістом дещо розуміємо з відповідей німця, але — боже! — що це за мова, на якій нам судилося з ним порозумітись! Лебенсраум… Бліцкріг… Іприт… Люїзит… Ось такою мовою він зараз з нами розмовляє, потомок Гете, потомок німецьких гуманістів, сучасний лейпцігський бурш!
Він охоче говорить про гази:
— Ота перша газобалонна атака 22 квітня 1915 року коли ми випустили 180 тонн задушливих газів на позиції французів та англійців, вивела з ладу всього 15 тисяч чоловік. То була наївна спроба в порівнянні з тим, що ми маємо тепер. Зараз в наших німецьких лабораторіях народжується речовина незрівнянно вищої токсичності. До того ж вона не матиме ні кольору ні запаху, і виявити її в повітрі навіть в смертельних концентраціях практично буде неможливо. Вона викликатиме сліпоту, параліч нервової системи, для цілих армій вона нестиме миттєву смерть, розумієте, — миттєву!
Очі в нього стають блискучі, ошаленілі, коли він говорить про це. Йому, видно, подобається приголомшувати нас своєю таємничою хімічною могутністю. Він дивиться на протигазні сумки, що висять через плече на декому з нас, і скептично хитає головою: не вбережуть, мовляв, не врятують.
А в тих сумках і протигазів нема давно, їх повикидали. Мені пригадуються гумові, схожі на скафандри костюми, що ми в них ходили на заняття в університеті, дегазували уявно отруєну місцевість. Виявляється, і скафандри — не захист:
— Від нових наших газів світ ще не знає захисту. Будуть мільйони загазованих. І це говорить людина?
— Гадина, кобра, — каже Татарин, замахуючись прикладом за спиною полоненого, але я спиняю:
— Наказу не було.
— А що з ним панькатись? — викрикує Заградотрядник. — Чого ждати? — Рука його шарпнулась в протигазну сумку, ми знаєм за чим.
— Стривай, — одвів його руку Духнович. — 3 твого боку, mеіn ІіеЬеn Gеnоssе, це було б не зовсім гуманно…
Останні слова роздратували Васю-танкіста:
— Не забувай, Духнович, девіз нашого гуманізму: коли ворог не здається — його знищують.
— Але ж він здався.
— Здався? — зловісно — вигукує Заградотрядник. — Ми силою, хитрістю взяли його! Чорта з два він здався б! Отже, «його знищують»… Тепер він хоче вихитрувати собі життя. А ти, курсанте, вже й вуха перед ним розвісив, мов який-небудь беззубий пацифіст…
— От, бач, уже й ярлик, — косо посміхнувся Духнович. — Тільки мене цим не злякаєш… Нагадую, що йдеться про життя хоч і нікчемного, та все ж таки представника роду людського…
— Ти ще вважаєш його людиною?
— А хто ж він? Гусак?
— Двоногий звір! Такий же біснуватий, як і його фюрер! Чиркнути по хрящиках, щоб і не писнув.
Я вважаю, однак, що з такими речами спішити нема чого.
— Припинити дискусію. Переднює, а там видно буде.
Німець, певно, розуміє, що йдеться про нього, що вирішується його доля. Прищухлий, пристрашений, він допитливо дивиться на мене своїми голубими арійськими очима, аж поки я кажу йому:
— Шляфен. Спати.
Духнович і німець лягають поруч. І ось ми всі вже, крім вартового, — і оточенці, і наш бранець, — покотом лежимо в сухих соняшниках, лежимо, як у величезній в’язничній камері, де замість стін мурованих, замість стелі низької — небо високе, відкрите нашим думкам.
Коли мені здається, що всі вже сплять, до мене несподівано підповзає Заградотрядник.
— Ну скажи — чому ти проти того, щоб його прикінчити? Тобі жалко?
— Не жалко.
— Так в чім же річ? Принцип?
— Можливо.
— Ох, Колосовський…
— Охкай за себе, за мене не охкай.
Весь день, доки інші сплять, розплатавшись у соняшниках, один із нас сидить над німцем, стереже, розглядає його, свого смертельного ворога, зблизька. Він молодий ще, як і більшість із нас. Білявий, стрижений під бокс, із свіжим на щоках рум’янцем. Мабуть, від пережитого нервового струсу він жахливо потіє. Раз у раз обливається потом і тхне ним, і руки в нього липкі, як у солідолі. Коли сонце почало припікати, він скинув із себе френч, скинув штани, зостався в самих трусах, підставивши сонцю ноги і свої плечові добре натреновані м’язи. Він часто перевертається, лягаючи то долілиць, то горілиць, видно, не спиться йому, занепокоєному думками про свою теперішню долю.